Бувало, для того щоб справити враження на ворожо налаштоване місцеве населення, Шиндлер запрошував у гості місцевих посадовців — пройтися фабрикою і пообідати. Але завжди ті люди не були спеціалістами в галузі техніки й виробництва зброї. Після того як директор побував на Поморській, Ліпольд, Гоффман і голова районного комітету партії написали листи всім можливим чиновникам — місцевим, провінційним, берлінським, — скаржачись на Шиндлера, його аморальну поведінку, зв’язки, порушення расового й пенітенціарного законодавства. Зюссмут розповів Шиндлерові про гори листів зі скаргами, що надходять до Троппау. Тож Оскар запросив Ернста Гана до свого Брюннліцу. Ган був другою особою в бюро головного берлінського штабу, який відповідав за обслуговування сімей есесівців. «То був, — із суворістю звичного гультяя відзначав Оскар, — відомий п’яниця». Ган узяв із собою свого друга дитинства Франца Боша. Бош, як уже відзначив Оскар, теж був «п’яниця безпробудний». Також Бош був убивцею сім’ї Ґуттерів. Однак Оскар, стримуючи відразу, прийняв і цього гостя заради корисних громадських зв’язків.
Коли Ган прибув до містечка, на ньому була та сама чудова, ідеально чиста форма, в якій його й очікував побачити Оскар. Він був весь в аксельбантах і орденах, адже Ган — старий есесівець, який застав давні славні деньочки партії. Блискучого штандартфюрера супроводжував не менш пишний ад’ютант.
Запросили на обід і Ліпольда, який винаймав квартиру поза табором. Від самого початку він почувався, наче заплив на глибину. Адже Ган явно любив Оскара: п’яниці завжди його любили. Згодом Оскар схарактеризує цих людей у їхній формі як «помпезних». Але принаймні Ліпольд пересвідчився, що коли він писатиме скарги далеким посадовцям, то врешті-решт вони можуть опинитися на столі якого-небудь із давніх Оскарових товаришів по чарці, і скінчитися це для нього, Ліпольда, може кепсько.
Уранці по тому, розповідають, Оскар весело їхав через Цвіттау в цьому блискучому берлінському товаристві. Місцеві нацисти стояли на тротуарах і зиґували цьому цвіту Райху, коли машина проїжджала повз них.
Вгамувати Гоффмана було не так просто, як решту. Триста жінок Брюннліцу, як відзначав Оскар, «не мали можливості працевлаштування». Уже згадувалося, що багато з них цілими днями плели. Узимку 1944 року для людей, єдиним одягом яких була смугаста форма, плетіння було не рукоділлям від неробства. Однак Гоффман надіслав офіційну скаргу до СС щодо тієї вовни, яку шиндлерівські жінки покрали з його ящиків у прибудові. Він вважав, що це скандал і викриття істинної діяльності так званої зброярської фабрики Шиндлера.
Коли Оскар зайшов до Гоффмана, старий перебував у піднесеному настрої.
— Ми написали до Берліна, щоб вас усунули, — сказав Гоффман. — Цього разу дали письмові покази під присягою, що ваша фабрика працює з порушенням економічного й расового законодавства. Ми порекомендували інженера-інваліда вермахту з Брно, щоб він перейняв вашу фабрику і зробив з неї щось пристойне.
Оскар вислухав Гоффмана, вибачився, спробував напустити на себе винуватий вигляд. Тоді зателефонував до полковника Еріха Ланґе і попросив його притримати гоффманівську петицію в Цвіттау. Ця міцна домовленість обійшлася Оскарові у вісім тисяч райхсмарок, і цілу зиму міська влада Цвіттау, цивільна й партійна, напосідала на нього, викликала Шиндлера в ратушу й ознайомлювала зі скаргами усіляких громадян на його в’язнів чи на стан його каналізації.
Оптимістична Люся особисто зіткнулася з есесівською інспекцією — ця її пригода дає типовий приклад методу Шиндлера.
Люся і далі лежала в підвалі — вона там пролежить усю зиму. Решта дівчат уже оклигали й перейшли нагору остаточно набиратися сил. А Люсю, здавалося, Біркенау протруїв наскрізь. Лихоманка раз у раз поверталася. Запалилися суглоби. Під пахвами повилазили карбункули. Щойно один проривався і заживав, з’являвся новий. Лікар Гандлер, незважаючи на застереження доктора Біберштейна, порозтинав деякі з них кухонним ножем. Люся й далі лежала в підвалі, її добре годували, але вона була бліда як смерть і заразна. На всіх незмірних просторах Європи то було єдине місце, де вона могла жити. Навіть тоді дівчина це розуміла і сподівалася, що хвиля страшних протистоянь прокотиться там, десь угорі, не зачепивши її.
У цій теплій норі під будівлею фабрики день важко було відрізнити від ночі. Той час, коли розчахнулися двері зі сходів, міг бути хоч якою порою доби. Люся звикла до делікатних, тихих відвідин Емілії Шиндлер. А тут почувся тупіт чобіт — Люся напружилась у своєму ліжку. Це їй нагадало давні операції в гетто.