— Нам дали харчів на дорогу, — згадує Геніґман. — То було щось нечуване.
Потім Геніґман розповідає про абсолютно фантастичне прибуття до Брюннліцу.
— Ми й повірити не могли, що в якомусь таборі чоловіки й жінки працюють разом, там не б’ють, немає капо…
Його реакція була дещо перебільшеною, бо в Брюннліці поділ на чоловічу і жіночу частини все-таки був. Також бувало, що білява коханка Оскара давала комусь ляпаса. А одного разу якийсь хлопець украв з кухні картоплину, і про це донесли Ліпольду. Тоді комендант змусив його цілий день простояти на табуретці серед двору з картоплиною в зубах, так що слина текла на підборіддя, з плакатом «Я — картопляний злодій!» на шиї.
Але для Геніґмана то не було чимось вартим згадки.
— Ну як можна описати, — питає він, — коли з пекла потрапляєш до раю?
Йому казали: коли зустрінеш Оскара, розхвали себе, як тільки можеш. Скажіть наглядачам, коли будете готові до роботи, сказав гер директор. І Геніґман, зіткнувшись з таким геть протилежним підходом, відчув, що потрапив не просто на тихе пасовище, а взагалі в задзеркалля.
Оскільки тридцять лудильників були тільки малою частиною тих десятьох тисяч, Оскар був лише дрібним божеством порятунку. Але, як і будь-який дух-охоронець, він рівною мірою врятував Ґольдберґа й Гелену Гірш, рівною мірою намагався визволити доктора Леона Ґросса і Олека Роснера. Такою самою щедрою рукою він домовився за великі гроші з моравським гестапо. Ми знаємо, що домовленість була, але не знаємо її ціни. Але певно, що то було дуже дорого.
В’язень на ім’я Беньямін Вроцлавський став одним з об’єктів тієї домовленості. Раніше Вроцлавський перебував у таборі в Ґливицях. На відміну від того табору, звідки прийшов Геніґман, Ґливиці не були частиною Аушвіцу, але розташовувалися достатньо близько, щоб стати одним із таборів, йому підпорядкованих. Дванадцятого січня, коли Конєв і Жуков розпочали наступ, жахливе царство Гьосса і його близькі сателіти опинилися під загрозою моментального захоплення. В’язнів Ґливиці посадили у вагони Східної залізниці й повезли в бік Фернвальду. Вроцлавський зі своїм товаришем Романом Вільнером якось примудрилися зіскочити з потяга. Одним із поширених способів утечі був шлях через розхитану вентиляцію в стелі вагона. Щоправда, ті, хто намагався втекти в такий спосіб, часто потрапляли під кулі охорони на дахах вагонів. Вільнер отримав поранення, тікаючи, але йти міг і разом із Вроцлавським подався повз тихі містечка до моравського кордону. У якомусь селі їх спіймали й забрали до гестапо в Троппау.
Щойно втікачів привели, обшукали й посадили в камеру, як до них зайшов один з гестапівців і сказав, що з ними нічого страшного не зроблять. Беньямін з Романом не мали жодних підстав йому вірити. Тоді офіцер сказав, що Вільнера до лікарні, незважаючи на поранення, класти не будуть, бо тоді його звідти заберуть і згодують системі.
Вроцлавський із Вільнером просиділи під арештом майже два тижні. Тим часом ішли перемовини з Оскаром, встановлювалася ціна. Увесь цей час офіцер говорив із ними так, немовби вони не в тюрмі, а під захистом, тому в’язням і далі це все здавалося нісенітницею. Коли ж двері відчинились і обох вивели, вони очікували, що зараз будуть розстрілювати. Натомість есесівець відвів їх на станцію й поїхав з ними потягом на південний захід у бік Брно.
На обох прибуття до Брюннліцу справило таке саме сюрреалістичне, захопливе й тому попервах лячне враження, як і на Геніґмана. Вільнера поклали в лікарню під нагляд лікарів Гандлера, Левковича, Гільфштейна, Біберштейна. Вроцлавського розмістили в палаті для тих, хто видужує, — з надзвичайних причин, які згодом з’ясуються — у кутку цехів унизу. Їх навідав гер директор і спитав про самопочуття. Це абсурдне питання, так само як і все навколо, налякало Вроцлавського. Він боявся, як потім розповідатиме, «що з лікарні, як і в інших таборах, пряма дорога до смерті». Його годували ситною брюннліцькою вівсянкою, він часто бачив Шиндлера. Але, визнає Вроцлавський, він і далі не розумів, що відбувається, йому важко було осягнути феномен Брюннліцу.
За домовленістю між Оскаром і місцевим гестапо, утікачів долучили до його вже доволі тісного табору. Кожен, хто відбивався від колони чи стрибав із вагонів для худоби, потрапляв до нього. У своїх смердючих смугастих робах, ці люди намагалися все ж вирватися на свободу. За законом їх мали розстрілювати.