Так що компанія Шиндлера прогостювали два дні на австрійському кордоні в полкового командира і рабина. Пили пречудову каву, якої справжні в’язні в цьому гурті не куштували ще від часів заснування гетто. З апетитом їли.
Минуло два дні, рабин подарував їм трофейну машину «швидкої допомоги», і вони поїхали до міста Лінц у Верхній Австрії.
У Брюннліці минув другий день миру, а росіяни так і не з’явилися. Табірний загін переймався необхідністю й далі сидіти в таборі. Вони згадали, що єдиний раз, коли есесівці на їхній пам’яті помітно злякалися (крім стривоженості Моцека і його колег протягом останніх трьох днів) — це коли в таборі з’явився тиф. Так що вони всюди на дротах повісили попередження щодо тифу.
До брами підійшли троє чеських партизанів і поговорили з вартовим через паркан. Там уже все скінчилося, казали вони. Можете спокійно йти куди хочете.
Почекаємо росіян, сказали чергові. До того часу всі тут посидимо.
У їхній відповіді відчувалася ота в’язнична хвороба — підозра, що, виходячи з-за ґрат, опинишся в небезпечному місці, і виходити треба поступово. Але їхня обачність тут також була помітна. Вони ще не пересвідчилися, що останні німецькі підрозділи звідти пішли.
Чехи знизали плечима і пішли собі.
Тої ночі, коли Польдек Пфефферберґ стояв на вахті, на дорозі почулося гудіння мотоциклів. Вони їхали не мимо, як ті танки, а, судячи зі звуку, прямували до самого табору. П’ять мотоциклів зі знаками «мертвої голови» виникли з темряви і з гудінням стали наближатися до огорожі. Поки есесівці — дуже молоді, згадує Леопольд — вимикали двигуни, злізали з мотоциклів і йшли до брами, по той бік озброєні люди палко сперечалися, чи варто одразу перестріляти незваних гостей.
Головний у групі мотоциклістів, здається, розумів ризикованість ситуації. Він став на віддалі від дротів, витягнувши руки вперед. Нам потрібен бензин, сказав він. Він гадав, що на таборі при фабриці бензин є.
Пфефферберґ порадив, що краще вже дати їм бензину і відпустити, ніж створювати собі проблеми, розпочинаючи стрілянину. Неподалік можуть бути їхні колеги, які приїдуть, коли почують постріли.
Так що есесівців усе ж пропустили в браму, кілька в’язнів пішли до гаража по бензин. Сержант СС був обережний і всі перемовини вів з табірною вартою: ті у своїх синіх комбінезонах скидалися на варту у формі чи принаймні на німців-капо — так що він не вбачав нічого дивного в ситуації, що озброєні в’язні захищають табір ізсередини.
— Сподіваюся, ви розумієте, що в нас тут тиф, — мовив Пфефферберґ німцеві, показуючи на плакати.
Есесівці перезирнулися.
— Ми вже втратили дві дюжини людей, — вів далі Леопольд. — Ще п’ятдесят ізольовані в підвалі.
Ця заява, здається, справила неабияке враження на людей із «мертвою головою». Вони стомилися. Вони тікають. Цього з них уже досить. Ще бактеріальної загрози їм тільки бракувало.
Коли їм винесли п’ятигалонові каністри з бензином, есесівці подякували, вклонились і вийшли за браму. В’язні дивилися, як вони наповнюють баки і тактовно залишають біля огорожі ті каністри, які не вмістилися в мотоциклетні коляски. Вони вдягли рукавички, завели двигуни і поїхали, не сильно розганяючись, бо обачно не хотіли витрачати новий бензин на витребеньки. Гудіння їхніх моторів віддалилося на південний захід, де стояло село, і затихло. Для вартових ця люб’язна зустріч була останнім випадком, коли вони бачили людей у формі лихого легіону Генріха Гіммлера.
На третій день табір було звільнено, і зробив це лише один російський офіцер. Він верхи на коні з’явився у вузькому проході, який з’єднував браму Брюннліцу з дорогою і залізничною станцією. Коли він під’їхав, стало видно, що коник під цибатим офіцером — звичайний поні, і худі ноги в стременах майже волочаться по дорозі: він кумедно підігнув їх під худий живіт тварини. Здавалося, він приніс до Брюннліцу особисту, важко здобуту свободу, бо форма на офіцері була потерта, шкіряний ремінь від гвинтівки розлізся від поту, морозів і війни, аж довелося почепити гвинтівку на мотузку. Вуздечка в коника теж була мотузяна. Офіцер був білявий і, як завжди росіяни в очах поляків, безмірно чужий і безмірно близький.
Після короткої розмови польсько-російським суржиком вартовий впустив його. Балконами другого поверху пронеслася чутка про приїзд. Офіцер зліз із коня, і його поцілувала пані Крумгольц. Він усміхнувся і двома мовами попросив собі стілець. Хтось із молодих хлопців приніс його.
Він став на той стілець, який додавав йому зросту (з огляду на те, що він був вищий за більшість в’язнів, це йому було не дуже й треба). Офіцер виголосив російською щось ніби типову промову радянського визволителя. Моше Бейський зміг вловити її основний сенс. Їх звільняють славні Совєти. Вони можуть тепер іти до міста і пересуватися, куди захочуть. Адже під владою Совєтів, як у раю, немає ні юдея, ні елліна, ні чоловіка, ні жінки, ні невільника, ні вільного. Їх просили не влаштовувати актів дешевої помсти в місті. Союзники знайдуть їхніх гнобителів і призначать їм суворе і справедливе покарання. Хай сама свобода тепер буде для них над усе.