Він спустився зі стільця і всміхнувся, мовляв, я свою промову закінчив, можете ставити питання. Бейський і ще хтось звернулися до нього, а офіцер показав на себе і рипучим білоруським ідишем (таку мову переймають навіть не від батьків, а від бабусі з дідусем) повідомив, що він єврей. Тепер розмова набула більш невимушеного звучання.
— Ви були в Польщі? — питав його Бейський.
— Так, — відказав офіцер. — Я саме з Польщі сюди прибув.
— Чи лишилися там євреї?
— Жодного не бачив.
Навколо юрмилися в’язні, перекладаючи і переказуючи розмови одне одному.
— Звідки ви? — питав офіцер Бейського.
— Краків.
— Я був у Кракові два тижні тому.
— Аушвіц? Що чути про Аушвіц?
— Чув, що там ще трохи євреїв лишилося.
В’язні замислилися. Цей росіянин описав їм Польщу як просто-таки якийсь вакуум, і якщо вони повернуться до свого Кракова, то самотньо торохкотітимуть там, як сухі горошини в банці.
— Чи можу я щось для вас зробити? — спитав офіцер.
Кілька голосів попросили їжі. Офіцер гадав, що зможе дати їм віз хліба і, можливо, трохи конини. До заходу сонця мають підвезти.
— Але вам варто подивитися, що тут є в місті, — запропонував офіцер.
То була радикальна думка — отак просто вийти за ворота і піти на закупи до Брюннліца. Для декого досі таке було годі уявити.
Молоді люди, такі як Пемпер і Бейський, пішли за офіцером, який уже збирався назад. Коли в Польщі не залишилося євреїв, то їм немає куди йти. Вони не хотіли від нього вказівок, але відчували, що мають обговорити цю непросту ситуацію з ним. Росіянин зупинився, відв’язуючи коня.
— Не знаю, — відповів він, дивлячись їм в обличчя. — Не знаю, куди вам іти. На схід не ходіть — це я вам точно скажу. Але й на захід теж не ходіть, — його пальці знову взялися розплутувати вузол. — Нас ніде не люблять.
За порадою росіянина, в’язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Першими спробували молоді. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Починали розквітати лілії та анемони, з Африки летіли перелітні птахи. Данка якийсь час посиділа на пагорбі, смакуючи цей день, а тоді скотилася вниз і лягла на траву біля підніжжя, вдихаючи пахощі й дивлячись у небо. Її не було так довго, що батьки думали, чи не потрапила вона в якусь біду чи з місцевими, чи з росіянами.
Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим — подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії.
Більшість старших в’язнів залишилася в таборі. Тепер росіяни в’їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в’язні жадібно їли м’ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.
Лютек Файґенбаум, Янек Дреснер, молодший Штернберґ пішли до села по харчі. Село патрулювали чеські партизани, так що і брюннліцькі німці ставилися до звільнених в’язнів обережно. Бакалійник сказав хлопцям, що вони можуть узяти скільки хочуть цукру з мішка в нього на складі. Молодший Штернберґ не витримав, нахилився над мішком і став наминати цукор жменями. Потім у нього люто болів живіт. До нього дійшло те, що група Шиндлера зрозуміла в Нюрнберзі й Равенсбурзі: до свободи і достатків треба підходити поступово.
Головною метою походу до міста був хліб. Файґенбаум, як член табірного загону, був озброєний пістолетом і гвинтівкою, і коли пекар сказав, що хліба немає, хтось із компанії сказав: «А ти йому гвинтівку покажи». Адже цей чоловік був судетським німцем і теоретично підтримував усю ту кривду. Файґенбаум навів гвинтівку на пекаря і пішов крамницею до кімнат у глибині, шукаючи схованого борошна. У вітальні він побачив дружину і двох дочок пекаря, які настрашено забилися в куток. Вони були такі перелякані, що їх не можна було б відрізнити від якої-небудь краківської сім’ї під час операції СС. Лютекові стало жахливо соромно. Він кивнув жінкам, немовби просто зазирнув на хвилинку, і пішов.