У перші дні німецької окупації завойовники були вражені тим, наскільки охоче поляки показували, де живуть євреї, як міцно тримали якого-небудь дідка з пейсами, поки німець відрізав його ортодоксальну бороду ножицями або піхотним багнетом, вряди-годи деручи обличчя. Отже, в березні 1941 року обіцянка захищати мешканців гетто від польської національної сваволі цілком викликала довіру.
Хоча краківські євреї не дуже раділи й тішилися, збираючи речі для переїзду на Подґуже, у цьому було і якесь химерне відчуття повернення додому, а ще — відчуття наближення до межі, за якою, коли щаститиме, тебе вже нікуди не виганятимуть і не тиранитимуть. Аж до того, що деякі євреї з сіл навколо Кракова — Велички, Неполомиць, Липниці Мурованої і Тинця — поспішили до міста, щоб не опинитися з двадцятого березня замкненими в непривітному оточенні. Адже гетто за своєю природою, майже за визначенням, є місцем, де можна жити, навіть попри окремі випадки терору. Гетто являло собою статику, а не динаміку.
Гетто внесе невеликі незручності в життя Оскара Шиндлера. Для нього було звичайною річчю вийти зі своєї розкішної квартири на Страшевського, проминути вапнякову брилу Вавеля, який засів у вузькій шийці міста, немов корок у пляшці, і так проїхати через Казімєж, мостом Костюшка, а тоді ліворуч на свою фабрику на Заблоче. Тепер цей маршрут перегороджували мури гетто. Це була дрібна проблема, але тим доцільнішим ставало в такій ситуації тримати квартиру в конторських приміщеннях на Липовій. То було не таке вже й погане місце, у стилі Вальтера Ґропіуса. Багато скла, світла, модні кубічні цеглини біля парадного.
Усюди, де він проїжджав між містом і Заблочем у ці березневі дні перед кінцевим строком, він бачив євреїв Казімєжу, які збирали речі, а на Страдомській на початку пільгового періоду обганяв родини, які штовхали перед собою візки, навантажені стільцями, матрацами, годинниками, у бік гетто. Їхній рід мешкав на Казімєжі відтоді, як то був острів, відділений від центру струмком, що звався Стара Вісла, від тих часів, коли, фактично, Казимир Великий запросив євреїв до міста, тоді як в інших краях на них звертали вину за «чорну смерть». Оскар подумав, що їхні предки так само примандрували до Кракова, штовхаючи перед собою візки з постіллю, понад п’ятсот років тому. Тепер вони йдуть звідси — немовби з тими самими візками. Казимирове запрошення скасоване.
У цих ранкових поїздках через місто Оскар помітив, що за планом мали пустити трамвай вулицею Львівською, через самий центр гетто. Усі мури навколо трамвайних колій зводили польські будівельники, а там, де колись було відкрите місце, його затулили цементними плитами. До того ж трамваї мали проїжджати все гетто із зачиненими дверима і не зупинятися, доки не виїжджали знову до Umwelt (довкілля), арійського світу, на розі вулиць Львівської і Святої Кінґи. Оскар знав, що люди все одно якось намагатимуться сісти в той трамвай. Замкнені двері, без зупинок, кулемети по боках — усе одно. Люди невиліковні. Вони прагнутимуть зійти з нього — скажімо, чиясь вірна служниця-полька з торбинкою ковбаски. І намагатимуться сісти на нього — які-небудь прудкі атлетичні хлопці, як той самий Леопольд Пфефферберґ, з повними кишенями діамантів чи окупаційних злотих, а то й із шифровкою для партизанів. Люди реагують на будь-який шанс, навіть найдрібніший, із замкненими дверима, який швидко мчить за глухими мурами.
Від двадцятого березня єврейські працівники Оскара не отримуватимуть заробітної платні і матимуть, з ідеї, жити виключно за рахунок своїх продовольчих карток. Натомість він платитиме внески краківській штаб-квартирі СС. І Оскара, і Мадріча це не радувало, бо розуміли, що війна скінчиться — і рабовласників, як це було в Америці, осоромлять і обберуть до нитки. Внески, які він мав платити шефам поліції, були стандартними для Головного адміністративно-економічного бюро СС — сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, п’ять райхсмарок — за некваліфікованого чи жінку. То були дещо нижчі розцінки, ніж на вільному ринку праці. Але для обох — і Оскара, і Юліуса Мадріча — моральна незручність переважала економічну вигоду. Видача заробітної платні найменше того року хвилювала Оскара. До того ж він ніколи не був ідеальним капіталістом. Батько ще в юності часто докоряв йому необережним поводженням із грошима. Поки Оскар просто керував продажами, він тримав дві машини, плекаючи надію, що Ганс колись почує про це і буде вражений. Тепер, у Кракові, він міг дозволити собі цілу стайню: бельгійську «мінерву», «майбах», кабріолет «адлер», BMW.