— Чи ви хочете сказати, гере вахтмайстре, що звіти з моєї фабрики не відповідають квотам?
— Ви живете красиво, — відказав той, але з поблажливою усмішкою: мовляв, якби все було гаразд, то великим промисловцям цілком можна жити красиво. — А коли хтось живе красиво… ну, то нам слід пересвідчитися, що його рівень життя походить цілковито від законних контрактів.
Оскар осяяв гестапівця ясною усмішкою.
— Той, хто дав вам моє прізвище, — сказав він, — дурень і гає ваш час.
— Хто є управителем на DEF? — спитав гестаповець, не зваживши на ці слова.
— Авраам Банкєр.
— Єврей?
— Авжеж. Ця справа раніше належала його родичам.
— Можливо, ці записи відповідають істині, — зауважив гестаповець. — Але якщо буде треба ще, то, напевно, гер Банкєр нам їх надасть.
— Ви маєте на увазі, що зібралися мене затримати? — спитав Оскар. Він розсміявся. — Хочу вам сказати, — вів далі він, — що, коли ми з оберфюрером Шернером сміятимемося з цієї історії за чарочкою, я йому перекажу, що ви поводилися зі мною надзвичайно люб’язно.
Ті офіцери, що заарештували Оскара, відвели його на другий поверх, де обшукали, але дозволили залишити цигарки і сто злотих на дрібні витрати. Його замкнули в кімнаті — одній із найкращих, що вони мали, як подумав собі Оскар. Там були умивальник, унітаз і запилюжені фіранки на заґратованому вікні: десь у таких приміщеннях тримають усіляких високопосадовців, коли допитують. Якщо посадовця випустять, він не буде скаржитися на те, де його тримали, але й не дуже тішитиметься. А якщо посадовець виявиться зрадником, підривником державного ладу чи економічним злочинцем, тоді вже він немовби провалиться в ляду під цю кімнату — і опиниться в кімнаті допитів у підвалі, закривавлений і принишклий, сидітиме в одному з довгого ряду дрібних приміщень, прозваних трамваями; там він чекатиме переходу на Монтелюпі, де в’язнів вішають просто в камерах. Оскар роздивився двері. Хто мене сюди запроторив, пообіцяв він собі, — я його в Росію відправлю!
Чекати він не дуже вмів. За годину він постукав у двері й дав солдату Ваффен-СС п’ятдесят злотих, щоб той купив йому пляшку горілки. Звичайно, пляшка коштувала втричі менше, але такий був метод Оскара. Згодом йому принесли заготовану Кльоновською та Інґрід торбу з гігієнічним приладдям, книжками й піжамою. Подали чудовий обід, доповнений половиною пляшки угорського вина, і ніхто його не турбував і ні про що не питав. Шиндлер міркував: напевне, їхній перевіряльник іще досі возиться з бухгалтерією «Емалії». Оскарові захотілося послухати радіо, почути новини BBC із Росії, Далекого Сходу і США, які щойно долучилися до воєнних дій, і він гадав, чи не попросити охорону, щоб принесли приймач. Він сподівався, що гестапо не пішло на його квартиру на Страшевського й не доступилося до тамтешніх меблів та ювелірних прикрас Інґрід. Доки він заснув, він устиг навіть захотіти піти на наступний допит.
Зранку йому принесли гарний сніданок: оселедця, яйце, булочки, каву — і знову ніхто його не турбував. А тоді до нього завітав аудитор СС, чоловік середніх років, узявши з собою його касову книгу і головну бухгалтерську книгу. Аудитор побажав доброго ранку і висловив надію, що Оскарові гарно спалося. Він не мав часу для поглибленої перевірки звітності гера Шиндлера, але було вирішено, що пан, про якого так багато впливових людей мають якнайвищу думку, зараз не має підлягати ретельним перевіркам. Ми прийняли, сказав есесівець, деякі телефонні дзвінки… Дякуючи, Оскар чітко розумів, так само як і цей чоловік, що йому дають спокій тимчасово. На вахті йому віддали всі документи і гроші. Унизу на нього чекала сяюча Кльоновська. Її зв’язки дали плоди, і ось Шиндлер виходить із дому смерті у своєму двобортному костюмі й без жодної подряпини. Кльоновська повела його до «адлера», який їй дозволили припаркувати на території комплексу. На задньому сидінні чекав її кумедний пудель.
Розділ 12
Дитину привели до Дреснерів, які мешкали у східній частині гетто, надвечір. Дівчинку привезло до Кракова польське подружжя, в якого вона жила на селі. Їм вдалося вмовити польську «Синю поліцію», щоб їх пропустили до гетто буцімто у справах, а дитина пройшла з ними як їхня рідна.
Цим порядним людям було соромно привозити дівчинку до краківського гетто. Вони дуже прив’язалися до своєї малої улюблениці. Але тримати єврейську дитину на селі ставало неможливим. Муніципальна влада — не кажучи вже про СС — призначила винагороду в п’ятсот злотих і вище за кожного виданого єврея. Видавали здебільшого сусіди. Хіба можна довіряти сусідам? А коли що, то біда буде не тільки дівчинці, а й усім нам. Єзус Марія, там же в деяких місцях селяни просто полюють на євреїв із косами й серпами!