Дівчинці, здається, жодним чином не докучала тиснява, яка панувала в гетто. Вона сиділа за маленьким столиком у перегородженій розвішеним пранням кухні і примхливо жувала окраєць хліба, який їй дала пані Дреснер. Вона спокійно приймала всілякі лагідні слова від жіночок на кухні. Пані Дреснер помітила, наскільки незвично стримана мала у своїх відповідях. Проте в неї були свої причини пишатися, і, як і більшість трирічних діточок, вона захоплено любила один колір. Це був червоний. Дівчинка сиділа на кухні в червоній шапочці, червоній кофточці і маленьких червоненьких черевичках. На селі її захоплення підтримували.
Пані Дреснер повела розмову про справжніх батьків дівчинки. Вони теж жили — точніше, переховувалися — на селі. Але, сказала пані Дреснер, вони хочуть незабаром приїхати до Кракова і жити тут із усіма. Дівчинка кивнула, але мовчала вона, як видається, не через сором’язливість.
У січні її батьків забрали за списками, які Спіра надав СС, і погнали в колоні на станцію Прокоцим. Дорогою вони проходили крізь натовп поляків, які глузували: «Бувайте, жидки!» Вони тихцем вислизнули з колони, а тоді, як порядне польське подружжя, що перейшло вулицю, щоб подивитися на депортацію ворогів суспільства, стали в натовпі, трохи й собі покричали, після чого з передмістя пішли на село.
Тепер батьки малої теж побачили, що життя там не є безпечнішим, і планували влітку таємно повернутися до Кракова. Мама Червоної Шапочки, як сини Дреснерів, щойно повернувшись із примусових робіт у місті, прозвали дівчинку, була двоюрідною сестрою пані Дреснер.
Невдовзі Данка, дочка пані Дреснер, теж повернулася з роботи: вона прибирала на повітряній базі Люфтваффе. Данка мала лише чотирнадцять років, але була висока на зріст, тож змогла отримати Kennkarte (картку праці), завдяки якій працювала за межами гетто. Вона зраділа потайній дівчинці й заходилася коло неї:
— Ґеню, я знаю твою маму Еву. Ми разом ходили купувати плаття, і вона мене пригощала тістечками в цукерні на Братській!
Мала не рушила з місця, не усміхнулася й дивилася просто перед собою:
— Пані помиляється. Мою маму звати не Ева, а Яша.
І дівчинка почала далі перелічувати вигадані імена своєї рідні за наукою батьків і селян. Це мало їй допомогти в разі допиту «Синьою поліцією» чи СС. Родичі невдоволено перезирнулися, заскочені такою недитячою хитрістю крихітки. Вони подумали, що це негарно, але не хотіли виказувати своїх думок, бо така навичка могла виявитися неабияким засобом виживання цими днями.
У пору вечері прийшов Ідек Шиндель, молодий лікар зі шпиталю гетто, що на Венгерській, дядечко Ґені. Він був із таких вигадливих, з підколкою, але щиро люблячих дядьків, які саме потрібні кожному малюкові. Побачивши його, Ґеня стала справжньою дитиною: підскочила зі стільця і помчала до нього. Коли він тут і каже, що оце — її двоюрідні, то, значить, так і є. Тепер уже можна й зізнатися, що маму звати Ева, а дідуся з бабусею — Людвік і Софія.
А тоді повернувся пан Юда Дреснер, голова відділу закупівель на заводі Боша, — і нарешті все товариство зібралося.
Двадцять восьмого квітня був день народження Шиндлера, і в 1942 році він гуляв його, як справжнє дитя весни, бучно і галасливо. На DEF було справжнє свято. Пан директор добув, незважаючи на ціну, дефіцитного білого хліба й видав усім робітникам до супу в обід. Піднесений настрій вихлюпувався в контори й аж до самих цехів. Оскар Шиндлер, промисловець, святкував час розквіту сил.
Цей тридцять четвертий його день народження почався на «Емалії» рано. Шиндлер сповістив про нього, йдучи через контору з трьома пляшками коньяку під пахвою, — і наливав інженерам, бухгалтерам, креслярам. Працівникам бухгалтерії та кадрового відділу він надавав цигарок, і до середини ранку його щедрі дарунки поширилися аж до фабричних цехів. Із цукерні було принесено торт, і Оскар нарізав його на столі Кльоновської. До його кабінету потяглися делегації польських і єврейських робітників з привітаннями, і він від душі поцілував дівчину на прізвище Кухарська, чий батько до війни був у польському Сеймі. Потім підтяглися єврейські дівчата, прийшли чоловіки потиснути йому руку, навіть Штерн якимсь дивом примудрився проскочити з заводу «Прогрес», де він тоді працював, щоб офіційно потиснути Оскарові руку, — і опинився в його ведмежих обіймах.
Того дня надвечір хтось — можливо, той самий доброзичливець, що й минулого разу, — зв’язався з Поморською і доніс про расово неприпустиму поведінку Шиндлера. Може, його звітність цілком і відповідає дійсності, але ніхто не міг заперечити, що він цілував особу єврейської національності.