Цього разу арешт був влаштований професійніше. Зранку двадцять дев’ятого квітня «мерседес» знову перегородив вхід на фабрику, і двоє гестапівців, здається, впевненіші за попередній дует, перестріли Шиндлера у дворі. Його звинувачено, повідомили вони, в порушенні приписів Акту про раси й переселення. І сказали йому йти з ними. Хоча ні, спочатку треба зайти до його кабінету.
— Ви маєте ордер? — спитав Шиндлер.
— Нам ордер не потрібен, — відповіли гестапівці.
Він посміхнувся до них. Панове мають розуміти, що коли вони заберуть його без ордеру, то згодом про це пошкодують.
Він промовив це легко, але з поведінки офіцерів зрозумів, що від часів торішнього, майже пародійного арешту загрозливість у них зміцніла і сконцентрувалася. Минулого разу мова на Поморській ішла про економічні питання і про те, чи є порушення. Цього разу йшлося про гротескний закон, закон із нижчого відділу кишечника, укази з чорної зони мозку. Страх як серйозно.
— Ну що ж, ми ризикнемо, — сказав один з офіцерів.
Він оцінив їхню впевненість, їхню ризиковану байдужість до нього, чоловіка з активами, якому щойно стукнуло тридцять чотири.
— Весняного ранку, — повідомив він їм, — можу трошки й покататися.
Він заспокоював себе тим, що його, мабуть, знову посадять у ту вишукану камеру на Поморській. Але коли вони на Колейовій повернули праворуч, Оскар зрозумів, що цього разу його везуть на Монтелюпі.
— Я хочу поговорити з адвокатом, — сказав він офіцерам.
— Свого часу, — відказав водій.
Оскар мав надійну інформацію від одного з товаришів по пляшці, що Яґеллонський інститут анатомії отримує трупи з цієї в’язниці.
Стіна тяглася довгим кварталом, і зловісна однаковість вікон на третьому й четвертому поверхах уже була помітна з гестапівського «мерседеса». За першою брамою, проминувши арку, вони підійшли до того кабінету, де есесівці говорили пошепки, так, ніби від гучного звуку вузькими коридорами може піти оглушлива луна. В Оскара вилучили готівку, але сказали, що під час затримання видаватимуть її по п’ятдесят злотих на день. Ні, сказали йому офіцери, які його привели, адвоката кликати ще не час.
Тоді вони пішли ліворуч, і в коридорі, під вартою, він наслухав, чи не чути приглушених криків, які в цій монастирській тиші можуть просочуватись у вічка на стінах. Його повели вниз сходами до клаустрофобічного тунелю повз ряд замкнених камер, одна з яких мала ґрати зовні. Там сиділо з півдюжини в’язнів в одязі з короткими рукавами, кожен на окремому сидінні, розвернувшись до стіни, так що їхніх облич не було видно. Оскар помітив в одного з них порване вухо. Хтось шморгав, але чомусь не наважувався витерти ніс. «Кльоновська, Кльоновська, чи ти вже телефонуєш, золотко моє?»
Відчинили камеру, і Шиндлер увійшов. Він трохи нервував, що там буде багато людей. Але в камері був тільки один в’язень — солдат у шинелі, якою закутався, щоб зігрітися, по самі вуха. Він сидів на одних із двох нар у камері — на кожних лежав солом’яний матрац. Умивальника, звичайно, не було. Відро з водою і помийне відро. Сусід виявився штандартенфюрером Ваффен-СС (аналог звання полковника), зарослим легкою щетиною, в несвіжій сорочці без ґудзиків під шинеллю і брудних черевиках.
— Ласкаво прошу, пане, — криво посміхнувся офіцер, підіймаючи руку в привітанні.
То був красивий чоловік, на кілька років старший за Оскара. Він міг виявитися підсадною качкою. Але було дивно, чого він тоді у формі й при такому високому званні. Оскар глянув на годинник, сів, устав, подивився на високі вікна. У камеру трохи просочувалося світла з двору для прогулянок, але з такого вікна не визирнеш, щоб розрядити незручну близькість двох нар, на яких сидиш обличчям до сусіда, склавши руки на колінах.
Урешті-решт вони почали розмову. Оскар був обережний, а штандартенфюрер розбалакався. Як його звати? Філіп. Він не вважає, що в тюрмі слід називати прізвища. Понад те, саме тут люди згадують про те, що в них є ім’я. Якби ми раніше почали називати одне одного на ім’я, ми б зараз були щасливішим народом.
Оскар зрозумів, що цей чоловік — не підставна особа, що з ним стався якийсь зрив — може, воєнний невроз.
Він воював у Південній Росії, і його батальйон допомагав усю зиму втримувати Новгород. Тоді він отримав відпустку, поїхав до своєї подружки в Краків, там, як висловився, «вони загубилися одне в одному», і через два дні по закінченні відпустки його заарештували в неї вдома.