— Але ж ви пустите мене, Liebchen, — не вгавав Пфефферберґ.
І таки вона його впустила. Її репутація порядної людини походила саме від цього. Шкода могла абстрагуватися від політичного тиску й була здатна, навіть у такий людний день, приділити увагу окремій людині. Хоча, мабуть, старому дідові в бородавках це б так легко не вдалося.
Гер Сепеші, котрий також мав репутацію гуманної людини, хоч і служив тій жахливій машині, швидко глянув на посвідчення Пфефферберґа й пробурмотів:
— Але ж нам не потрібні вчителі фізкультури.
Пфефферберґ щоразу відмовлявся від пропозицій Оскара, бо уявляв себе індивідуалістом, господарем свого життя. Йому не хотілося відстоювати довгі зміни за маленьку платню на похмурому Заблочі. Але він бачив, що ера індивідуалістів минає. Людині потрібна професія, основне заняття.
— Я полірувальник металу, — сказав він Сепеші. Леопольд трохи працював зі своїм дядьком з Подґужа, який керував маленьким металевим заводиком на Ренкавці.
Гер Сепеші зміряв Пфефферберґа поглядом з-за окулярів.
— Ну от, — сказав він. — Оце вже професія.
Він узяв ручку, ретельно викреслив «шкільного професора», скасовуючи яґеллонську освіту, якою так пишався Пфефферберґ, і написав: «Полірувальник металу». Пан Сепеші взяв печатку, клей, витяг із шухляди синю наліпку.
— Отепер, — сказав він, віддаючи документ Пфефферберґові, — коли раптом вас перестріне поліція, зможете їм довести, що ви — цінний член суспільства!
Не мине й року, як бідолашного Сепеші відправлять до Аушвіцу за таку зговірливість.
Розділ 14
Із різних джерел — від поліцая Тоффеля, від п’яниці Боша з «Ostfaser», текстильної фабрики СС — до Оскара Шиндлера доходили чутки, що «процедури в гетто», що б це не означало, мали посилитися. СС переводили до Кракова кілька потужних зондеркоманд із Любліна, де вони вже бездоганно попрацювали на расове очищення. Тоффель сказав: якщо Оскар не хоче, щоб у нього зупинилося виробництво, він мусить поставити розкладачки для нічної зміни після першої суботи червня.
Тож Оскар організував гуртожиток у кабінетах і нагорі у зброярському відділі. Декому з нічних робітників було в радість спати там. Інших удома чекали жінки, діти, батьки. До того ж у їхніх посвідченнях стояла священна синя наліпка.
3 червня Авраам Банкєр, управитель Оскара, не прийшов на Липову. Шиндлер іще пив каву вдома на Страшевського, коли йому зателефонувала одна з секретарок. Вона бачила, як Банкєра виводили з гетто, навіть без зупинки на «Оптимі», просто на Прокоцим. Разом з ним повели й іще декого з «Емалії» — Райха, Лезера… з десяток людей.
Оскар наказав вивести машину з гаража. Він поїхав над річкою і по Львівській на Прокоцим. Там він показав своє посвідчення вартовим коло воріт. На станції стояли цілі ешелони вагонів для худоби, вона була повна необов’язкових мешканців гетто, які стояли рівними шеренгами, усе ще переконані, — можливо, слушно, — у важливості пасивної дисципліни. Тут Оскар уперше співвідніс вагони для худоби з людьми, яких туди заганяли, — побачити це було страшніше, ніж просто почути: він так і застиг на краю платформи. Там він помітив знайомого ювеліра.
— Ви Банкєра не бачили? — спитав він.
— Він уже у вагоні, пане Шиндлер, — відповів ювелір.
— А куди вас везуть? — спитав Оскар.
— Кажуть, у табір праці. Коло Любліна. Мабуть, не гірше, ніж… — Він махнув рукою в бік далекого Кракова.
Шиндлер дістав з кишені пачку цигарок, кілька папірців по десять злотих і дав це все ювелірові. Той подякував. Цього разу їх вивели з дому взагалі без нічого. Сказали, що передадуть багаж.
Наприкінці попереднього року Шиндлер бачив в есесівському «Бюлетені з бюджету й будівництва» оголошення тендеру на будівництво крематоріїв у таборі на південний схід від Любліна. Белжець. Шиндлер уважно роздивився ювеліра. Шістдесят три, може, шістдесят чотири роки. Трохи схуд: мабуть, хворів на запалення легенів минулої зими. Костюм у тонку смужку, занадто теплий для такого дня. У ясних, розумних очах — здатність перетерпіти страждання, яке матиме кінець. Навіть іще влітку 1942 року було неможливо провести зв’язок між таким чоловіком і отими гігантським печами. Вони збираються влаштувати епідемію серед в’язнів? У них будуть такі методи?
Починаючи від паровоза, Шиндлер ішов понад ешелоном з понад двадцяти вагонів, гукаючи Банкєра. До нього з-за ґрат угорі вагонів визирали люди. На щастя для Банкєра, Оскар не замислився, чому кличе саме його, тож не зупинявся подумати, що цінність цієї людини така сама, як і всіх інших, кого загнали до вагонів Східної залізниці. Екзистенціаліста б ошелешила кількість людей на Прокоцимі, і він намагався б гукати всіх і чекати відповіді від усіх. Але Шиндлер був дуже простим філософом. Він точно знав, що тут є Банкєр, і кричав: «Банкєре, Банкєре!»