— Його повісили.
Якийсь час ми сиділи мовчки, нігби в скорботі. Та я не відчував до загиблого ні крихти жалю. Порпаці поводився як боягуз і зрадник, а тому цілком заслужив таку долю. До того ж він ще й брехав, причому надзвичайно невміло і незграбно. Бо ж Сас загинув не в процесі допиту, а його ліквідував за моїм наказом Порпаці разом з своїм товаришем, прізвища якого я не пригадую. Він гадав, що брехня врятує йому шкуру і пом'якшить вирок.
— Які твої плани на майбутнє? — спитав Титус.
— Роботи так багато, що не знаю, з якого кінця починати. Думаю, власними силами ми неспроможні звільнити країну. Для ліквідації комуністичного ладу в Угорщині потрібна війна. Саме тому я не згоден з концепцією про створення в країні численних змовницьких місцевих організацій, які можна було б використати під час майбутнього повстання.
— Це просто самогубство. Невже справді є такі безглузді плани?
— Так гадають деякі американські офіцери.
— Діючи за такими принципами, ми посилатимемо найкращих своїх людей на вірну загибель.
— На мою думку, любий Титусе, — сказав я, — настав час організувати в Угорщині серйозну розвідувальну мережу, щоб перейти до активної роботи.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що ми всюди повинні мати надійну людину на керівній посаді. Треба поновити старі зв'язки. Скажи-но, ким працює тепер, наприклад, Гохман-Горваї, колишній фабрикант?
— О, він зараз великий начальник, — відповів Титус. — Працює в якомусь міністерстві технічним радником.
— От бачиш! А як ти гадаєш, чи принесла б нам користь відверта розмова з паном Гохманом? Що коли його запитати, які були в нього зв'язки з англійським капітаном Гастінгсом? Яку таємну угоду він уклав з генеральним штабом? Які були в нього стосунки з підполковником Акошем Райнаї? Словом, поставити йому цілу низку дуже неприємних питань.
Титус замислився.
— Або візьмемо того ж Дьярматі, — вів я далі. — Ти пригадуєш його?
— Звичайно.
— Так от, цей наш дружок, — тепер визнана людина в пресі. Він видає себе за учасника революції дев'ятнадцятого року, але мовчить, що працював у свій час нашим агентом.
— Ясно, Акоше, — погодився Титус.
— От, бачиш, де наш золотий фонд.
— Але ж для цього треба зібрати чимало матеріалів.
— Це вже зроблено. Я тобі дам список осіб, які працювали колись агентами другого відділення генерального штабу. Ти його добре вивчи. Потім за допомогою Магди і Жолтіа встановиш, де працює той чи інший колишній агент, а тоді вже лишиться тільки поновити зв'язки. Якщо хтось з них запротестує, його слід просто ліквідувати.
Титус посміхнувся.
— Чому посміхаєшся? — спитав я.
— Мені смішно, що ти повчаєш мене з таким серйозним виглядом. Невже ти думаєш, що я ці два роки спав, що в мене теж не виникали такі самі думки?
— Сподіваюсь, ти не образився?
— Зовсім ні. Але я теж не забув своїх колишніх друзів, у тому числі й товариша Гохмана-Горваї. Словом, у нас є чимала організація, яка готова діяти. Тільки скажіть, що вам треба. А список я вивчу напам'ять.
— Треба, Титусе, — сказав я, — створити на радянському кордоні «ворота». Англійці й американці вважають це надзвичайно важливим заходом. З Туреччини пробиратися в Радянський Союз дуже небезпечно.
— Ясно. Вони хочуть засилати своїх агентів у Радянський Союз через Угорщину.
— Так. Переправляють агентів вони в основному успішно. Але агенти, виконавши доручення, часто загрузають. Не всім щастить перейти кордон. А якщо в Закарпатті у нас будуть свої «ворота», то справа піде незрівняно легше.
— Розумію. Я подумаю. Це важка справа.
— Не дуже. Кордон між двома дружніми країнами охороняється не так суворо, як, наприклад, ірано-російський.
— А далі?
— А далі розпочнете збір даних про радянські військові частини, розміщені в Угорщині, і стежитимете за ними.
— Це вже набагато простіше.
— І, нарешті, є ще одна справа.
— А саме?
— Треба, щоб в угорських збройних силах були наші люди. Там вони мусять не тільки шпигувати, але й проводити обережну підривну роботу. Звичайно, було б нй? погано проникнути в контррозвідку. Цього вимагають союзники.
Ми докладно обміркували різні конспіративні заходи. Я мав щомісяця посилати зв'язкового до однієї особи, яку Титус назвав мені пізніше. Патер поставив вимогу, щоб зв'язковий не знав жодного члена підпільної організації. Потім нам треба було підібрати центральну «поштову скриньку». Людина-»скринька» мала збирати матеріали і передавати їх моєму зв'язковому.