Мені не давала спокою дивна звістка, що Берце служить у генеральному штабі Міністерства оборони та ще й в оперативному відділі. Було б непогано дістати матеріали про розміщення і структуру угорської армії. Хоч би частину їх. Тоді я мовчки поклав би ці матеріали на стіл Пайпа. «Ось бачите, панове, — сказав би я. — Нам потрібні не балачки, а діла!» Як би вони подивились на мене! Я довів би, що справжнім військовим керівником еміграції повинен бути Акош Райнаї, а не старі придуркуваті генерали. Військова структура цілої країни! Я заплющив очі, і в моїй уяві постала червона папка, у верхньому кутку якої, з правого боку, написано великими буквами: «Цілком таємно!» А посередині номери військових частин і, можливо, ще й мобілізаційні плани.
І я вирішив будь-що добути матеріали про розміщення і структуру армії.
Передусім треба було досконало вивчити минуле і звички Берце. Цю попередню роботу я тримав у таємниці від генерал-майора Бако та його колег, бо не хотів, щоб вони теж зацікавились особою Берце. Справа в тому, що, хоч ми й добились єдності в організації «Списоносці», однак ця єдність була лише формальною, і окремі керівники діяли на власний розсуд, не довіряючи іншим. Причина цього полягала в тому, що самі союзники не довіряли один одному.
Я перевірив свою картотеку, але цікавих матеріалів про Берце не знайшов. Розмовляючи з офіцерами, я останнім часом завжди непомітно спрямовував розмову на Жігмонда Берце, проте нічого нового про нього не довідався. Говорив я на цю тему вже з усіма. Тільки з Дароці, сам не знаю чому, не починав розмови про Берце. Якось увечері він завітав до мене. Тепер Дароці був начальником розвідувального відділення штабу «Списоносців». Він мусив з допомогою свого апарату підшукувати осіб, здатних для роботи зв'язковими або готових виконати інші завдання. Дароці був ознайомлений з усіма розвідувальними матеріалами. Цього вечора ми пили рейнвейн, обговорювали найновіші політичні проблеми і, нарешті, довго аналізували становище нашої еміграції.
— На мою думку, — міркував Дароці, — найважливіше для нас, шановний Акоше, — добитись виводу з Угорщини радянських військ.
— Навряд чи це поліпшить наше становище!
— В усякому разі це створило б сприятливіші умови. Ми сформували б з емігрантів армію і без особливого риску зайняли б країну. Адже сучасна угорська армія ще надто слабка, не має відповідного командного складу, а озброєння в ній застаріле. Ти, мабуть, знаєш, що в нас уже формується емігрантська армія?
— Формується, це правда, але без належної серйозності. Знаєш, любий, — сказав я, — наша основна помилка — це постійне мріяння. Добитись, щоб червоні залишили Угорщину! — Я зареготав. — Добитись! Але як? Ти гадаєш, що кожен емігрант радо вхопиться за зброю? Ти ж бачиш, з якими труднощами, майже примусово доводиться іноді посилати в Угорщину якогось там агента на нелегальну роботу. Так от, друже, зніми свої рожеві окуляри. — Я підняв бокал. — Дійсність набагато складніша. А головне, хвалити бога, ми ще маємо за що випити…
Дароці пив без усякого задоволення.
— Ти не правий, — заперечив він. — Це не мрії. Я запевняю тебе, що, якби ми пішли в наступ, угорська армія розвалилася б дуже швидко. Скажи-но, будь ласка, хіба можна припустити, щоб такі офіцери, як Жігмонд Берце, були віддані душею й тілом комуністам і підняли зброю на нас?
— Ти добре знаєш цього Берце? — спитав я.
— Так, я знаю його особисто, хоч познайомився з ним мимохідь. Проте мені доводилось читати його фронтовий щоденник.
— Коли?
— Навесні сорок п'ятого року.
Я жадібно надпив з свого бокала.
— Хіба Берце був на фронті?
— Так. Як молодий капітан генерального штабу, він майже рік служив офіцером-зв'язківцем в одному з німецьких танкових корпусів.
— Ясно.
— Як я зрозумів з його фронтового щоденника, Берце був неабияким воякою. Він навіть одержав залізний хрест першого ступеня.
— А за що?
— Я вже не пам'ятаю подробиць, але, здається, він очистив околицю Кюртеша від партизанів. Тридцять чи сорок партизанів Берце замкнув у церкві, а коли ті почали прориватись, наказав їх усіх до одного перестріляти з кулеметів.
— Молодець, — сказав я схвально.