— Берце?
— Так. Він добув їх… Правда, ненадовго… Документи завтра ввечері мають бути в міністерстві.
«Ясно, — майнуло в мене в голові. — Комуністи не повинні знати про зникнення документів, інакше вони змінять плани».
— Берце до завтрашнього вечора сидітиме як на голках. Магда випросила в нього документи нібито для того, щоб комусь показати їх.
— До біса! — розійшовся я. — Це божевілля — так рискувати! Чому Магда не сфотографувала їх? Нам досить було б і фотокопії.
— А тому, — сказав Титус, — що твоя дружина ще не має новітніх надбань техніки. І з цього треба зробити належний висновок…
Мені довелось діяти блискавично. Я подзвонив Пайпу і коротко, розповів про суть справи. Полковник пообіцяв допомогти.
Цілу ніч працювали фотографи Пайпа. Англієць тепло привітав мене з успіхом. Я помітив, що він теж радіє. Проте Пайп розумів, що успіх цілком залежить від того, чи будуть документи вчасно доставлені на місце. Він довго роздумував, потім вийшов. Повернувся Пайп лише через годину і сказав Титусу:
— Панотче, вас ранком доставлять літаком у Відень. Звідти — машиною до кордону. Наскільки мені відомо, вам не важко буде перейти кордон. А рівно о дванадцятій дня перед палацом епіскопа в Сомбатхелі вас чекатиме машина з номером АВ-423. Вона відвезе вас туди, куди накажете. Це все, що я можу зробити.
Після від'їзду Титуса я довго вивчав документи, оглядав кожен аркуш і дедалі більше нервував. Спочатку я не надавав значення суперечностям, гадаючи, що не можу як слід розібратися в матеріалі через втому. Але згодом, переглянувши донесення, надіслані раніше, все зрозумів. Документ про розміщення і структуру армії — всього-на-всього підробка! Він містив фальшиві дані. Я мало не заплакав від люті. Не було сумніву, що Пайп разом з своїми колегами рано чи пізно помітять фальсифікацію. Але все-таки вирішив їм нічого не казати. Зрештою, не моя справа визначати достовірність одержаних матеріалів. Мене більше стурбував той факт, що в лінії Титус — Магда — Жолт — Вероніка безперечно з'явився зрадник. Фальшиві плани розміщення і структури армії були виготовлені друкарським способом. Отже, комуністи знають наші наміри і вже давно водять нас за ніс. Мені спало на думку перевірити взагалі всі матеріали, бо частина з них також, мабуть, підробка. Хто ж зрадник? Хтось із зв'язкових? Берце? Вероніка?
Що робити? Розповісти все Пайпу? Але це значить стати в його очах посміховищем. Нарешті, я вирішив нічого йому не казати. Це ж моя справа — розберуся в ній сам.
Я почав пригадувати цю операцію до найменших подробиць. Про мій наказ Магді добути плани розміщення і структуру армії знали англійський зв'язковий та Вероніка, яка передала зашифрований лист Магді. На Вероніку, звичайно, падає найбільша підозра. Можливо, перш ніж вручити листа адресатові, Вероніка показала його контррозвідникам, і вони все розшифрували. Тільки так вони могли довідатися про наш намір добути документ, який щойно був виготовлений.
Через три дні я надіслав зв'язкового до Жолта. Я застеріг сина, наказавши діяти дуже обережно, бо серед них є зрадник… Я звернув його увагу на Вероніку і Берце…
Дорогий сину, мушу відкласти своє писання, бо прийшов професор Бехер. Коли він піде, напишу про ту сумну звістку, яку приніс мені Жолт, що втік сюди з Марією Перлакі. Закінчую, бо вже чую човгання черевиків Бехера…»
— Хай йому грець! — Коронді з серцем кинув на стіл окуляри. — Треба ж було тому старому Бехеру зачовгати саме в цю хвилину. Мемуари Райнаї схожі на роман, що друкується частинами. Розповідь перервалась у найцікавішому місці! «Сумна звістка», про яку розповів батькові Жолт, має для нас особливий інтерес.
Підполковник підвівся і квапливо заходив з кутка в куток.
— Ну що ж, це все, — сказав він, — Спогади Райнаї вичерпані. Далі я сам змушений розповідати, роблячи відповідні висновки.
Коронді знову сів за письмовий стіл.
— Сімнадцятого лютого 1949 року о сьомій годині вечора у міському парку пролунали два постріли з пістолета. Був холодний і темний зимовий вечір. Якась закохана пара, що, незважаючи на холод, гуляла по парку, кинулася на постріли і на відстані кількох метрів від статуї Джорджа Вашінгтона побачила на доріжці, посипаній гравієм, жінку. Вона здавалася мертвою. Міліціонер, що прибув на місце злочину, викликав швидку допомогу, і жінку відвезли в лікарню. Експертна комісія з головного управління міліції не знайшла при потерпілій ніяких документів, які б засвідчили її особу. В лікарні жінка опритомніла, назвала моє прізвище і номер телефону. Була вже дев'ята година, коли мене знайшли, і я, нарешті, приїхав у лікарню. У пораненій я впізнав Вероніку. Черговий лікар сказав, що врятувати нещасну неможливо і що їй лишилося жити кілька хвилин.