— Не треба… туди… — прохрипів Жолт благально.
— А ви справді вірите в привиди? Чи, може, злякалися не привидів? Може, вас мучать тяжкі спогади? Ну, ходімо, — сказав Коронді, взявши під руку переляканого Райнаї.
З другого боку його підтримував Када, бо ноги майже не слухалися Жолта.
— Ось ми й на місці злочину, — сказав Коронді.
В густій темряві забовванів силует статуї Вашінгтона. Офіцери пустили Жолта, і він захитався. Навколо панувала тиша. Ніде не було ні душі, тільки холодний вітер шугав між голим гіллям дерев.
Зненацька від стовбура відділилась якась тінь і поволі, дуже поволі рушила до них. Вже ясно вирізнялися обриси постаті. Відступивши набік, Коронді пильно стежив за Райнаї, який тремтів усім тілом. У світлі ліхтаря вже було видно голубу хустку і чорне пальто. Постать зупинилась, і Райнаї впізнав її. З його горла вирвався якийсь тваринний рев:
— Вероніко! Вероніко… Жива!.. Жива!.. Значить, я не вбивця! Чого ви хочете від мене?.. Воша не вмерла!.. Жива! Якщо вона не мертва, то… я не вбивця!
Райнаї хрипко дихав. Жінка поволі відійшла ще ближче. Вже на відстані десяти кроків. Раптом промінь прожектора прорізав морок. Жінка підходила по освітленій доріжці все ближче, потім повільним рухом поправила голубу хустку. Тепер ясно було видно її обличчя, і Жолт остаточно впізнав жінку.
І ось вони опинились віч-на-віч. У зелених очах Марії палав огонь ненависті. Жінка вп'ялася очима в чоловіка, який дев'ять років панував над її тілом і душею, в того, хто погубив її життя, в підлого боягуза, якому вона віддала всю свою молодість. Марія не відчувала до нього жалю. Голос її звучав холодно:
— «Тобі набридло таке життя, голубко? Може, ти хочеш зрадити нас і стати шпигункою органів безпеки?» — вона відсунула рукав на лівій руці, і в ясному промені прожектора блиснув золотий годинник «Докса».
— Я, Райнаї, постукаю замість вас, по склу годинника! — перервав Коронді Марію. А Марія промовила:
— «Цей годинник, люба, немало вже бачив на своєму віку і, до речі, був свідком покарання одного зрадника. Дивись, щоб йому, бува, не довелося побачити ще один такий випадок!»
Вона вимовляла слова поволі, чітко. Потім тихо озвався Коронді:
— За що ви вбили Вероніку?
Райнаї вже майже втрачав свідомість. В його розпаленій уяві химерно змішалась дійсність з спогадами про ту зловісну, далеку ніч.
— Батько повідомив мене, що Вероніка, очевидно, зрадниця… Щоб я перевірив…
— Далі?
— Я не хотів убивати її! Лише вивідати в неї правду… Налякати її…
— Що ви їй сказали? Дивіться на мене!
— Не пригадую…
— Ви мусите згадати!
— Згляньтесь на мене!.. — заридав Райнаї.
— Це справа Президії Верховної Ради. Відповідайте на запитання!
— Я сказав їй: «Ви знаєте, яка доля чекає зрадників?»
— Що вона відповіла?
— «Я не зрадниця… Я виконувала свій обов'язок!» Потім я спитав: «Значить, ви зрадили нас?»
— І що вона сказала на це?
— Вона кинула: «Це ви зрадники!» Тоді я запитай у неї: «Ви все виказали?» — «Так, я розповіла все», — підтвердила вона.
— Розповідайте, Райнаї, про все, що ви робили!
— Тоді… тоді… — Жолт витяг з кишені пістолет. — Тоді я сказав: «Ось тобі за це, червона собако!»
Незаряджений пістолет тихо клацнув.
— На цей раз жертв не буде. Ну, гримнули постріли, і що ви робили далі?
— Я забрав її сумку.
— Покажіть, як!
Райнаї вирвав з рук Марії сумку.
— Годинник був у ній?
— Так.
— Він був без скла?
— Так.
— Де ви вставили його?
— У Відні.
— В який бік ви тікали після того, як убили Вероніку?
Райнаї оглянувся. В його очах спалахнув божевільний вогник.
— Сюди… — гукнув він і кинувся між дерева.
Але Коронді спокійно стояв на місці. Зашелестіло в кущах, і офіцери міліції миттю оточили втікача. Райнаї привели назад. На руках у нього тепер поблискували наручники.
— Якби вам і зараз пощастило втекти, де б ви ночували? — спитав Коронді.
— У Ко… ва… чо… ці, — відповів Жолт, важко відсапуючись.
— Як і в ту ніч?
— Як… І в ту… ніч…
— Чому ви не попередили про небезпеку групу? Чому не повідомили матір?
— Я боявся! Думав, що вже стежать за квартирами. Тому пішов прямо до Ковачоці… Я знав, що він належить до іншої групи. Про нього Вероніка не могла знати.
— А ваша мати?
— Вона чекала наслідків моєї розмови з Веронікою.
Я хотів сповістити її про Небезпеку. Я дзвонив їй. Та матері не було дома. Пізніше я подзвонив ще раз, але телефон чомусь мовчав. Я сподівався, що ранком… Проте вже було пізно…