— Ясно. Все. Ходімо назад.
Прожектор згас.
Коронді закурив сигарету, кинув згаслий сірник, поглянув востаннє на статую і поволі рушив за іншими.
Підполковник відчував страшенну втому, але настрій в нього був бадьорий. Коронді працював без відпочинку вже двадцять чотири години, і наслідки перевершили найоптимістичніші сподіваний. Біля рацій всю ніч чергували офіцери міліції, слухаючи передачі на встановлених хвилях… Виявивши в арештованих коди, сховані в затискачах галстуків, працівники органів безпеки розшифрували за допомогою їх запізнілі сигнали з шпигунського центру про небезпеку.
У встановлений час, рівно о десятій годині дня, прийшла Марія. Привітавшись з нею, Коронді взяв з стола якийсь папір і надів окуляри.
— Мені наказано ознайомити вас з цим документом. Ви слухаєте?
— Так, — сказала Марія дуже тихо.
— Президія Національних Зборів Угорської Народної Республіки…
У вухах Марії бриніло тільки одне слово: «Помилування». Це єдине слово пульсувало в скронях, в її вистражданому серці: «Помилування! По-ми-лу-ван-ня!» Крізь сльози вона вже не бачила ні підполковника, ні розчуленого Када.
Коронді дочитав документ і, знявши окуляри, поклав папір на стіл. Марія все ще стояла мов скам'яніла, тільки одно слово звучало в її вухах: «Помилування!» Коли Коронді злегка струснув її за плечі, вона опам'яталася і всміхнулась крізь сльози.
— А тепер ідіть, Маріє. Нам ще не раз доведеться зустрітися з вами.
— Важко зараз бути самотньою, пане підполковник… Щастя ще важче пережити на самоті, ніж смуток.
— Про це я вже подумав. Міклош Герендаш чекає вас біля під'їзду.
— Герендаш?
— Так. Але не забудьте про домовленість.
— Я ж дала слово.
— Вірю, вірю вам. У Герендаша двоє дітей.
— Я ніколи не шукатиму щастя підступно.
— Вам доведеться все починати спочатку. Вважайте нас своїми друзями, ми завжди раді допомогти вам. Будь ласка, — старий хитро примружився, — коли вже не будете самотньою, повідомте нас. Ваш обранець мусить бути бездоганний в усіх відношеннях. У житті вас спіткало надто багато розчарувань.
Марія плакала на грудях. Коронді.
— Ого, подивіться, лишень! Заспокойтесь і, головне, не обнімайте мене! Ви ж назавжди скомпрометуєте мене в очах підлеглих! Думаєте, як я старий, то вже можна безкарно кокетувати зі мною?
Сміючись, Коронді і Када провели Марію до дверей.
Сутеніло. Марія і Міклош мовчки дивилися на місто з гори Гелерт. Дівчина витягла з сумки маленький флакон з ціаністим калієм і передала його Міклошу.
— Він уже непотрібний, — сказала вона тихо.
Міклош жбурнув його в скелю, і маленька смерть розлетілася на друзки.
— І все-таки, — зітхнула Марія, — боюся, що починав ти нове життя мені буде дуже важко.
— Гляньте на місто, Маріє. Там сотні тисяч людей. Всі вони хочуть жити в мирі. І ви теж працюватимете. Те, що було, минулося, мов страшний сон. Ви маєте і матимете друзів. І коли на вашому обличчі розгладяться зморшки скорботи, ви знову станете гарною, дуже гарною жінкою.
Надходив вечір. Спалахнули ліхтарі. Чоловік і жінка поволі пішли туди, де тисячами вогнів сяяло місто.
