Када пригладив своє темне жорстке волосся, що спадало на чоло, і нервово підвівся з-за стола.
В камері арештований чекає допиту. Він теж нервово ходить туди й назад. Він теж роздумує. Незабаром вони зустрінуться віч-на-віч. Їх розділятиме тільки старенький світло-коричневий письмовий стіл, але відстань між ними буде безмежною. Када не може забути свого батька та й інших батьків, закатованих у тюрмах Хорті, як не може забути жертв контрреволюційного путчу п'ятдесят шостого року.
Скупа посмішка пробігла по губах старшого лейтенанта. Жилавою засмаглою рукою він поправив зачіску.
Постукали.
Увійшов низенький старшина.
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте доповісти. Засудженого Шандора Капчоша доставлено.
Поріг кімнати переступив в'язень і, тримаючи в руках шапку, клацнув каблуками.
— Ви вільні, — кинув Када старшині.
Грюкнули двері, в невеликій кімнаті запанувала тиша.
— Ви — Шандор Капчош?
— До ваших послуг.
— Підійдіть ближче. Сідайте.
Навіть в арештантському вбранні в'язень справляв враження людини, яка дбає про свою зовнішність. Його біляве, м'яке, хвилясте волосся було старанно, причесане, щоки чисто поголені. Обличчя вродливе.
— За що ви засуджені?
— Та ви ж знаєте…
— Відповідайте на питання.
— За контрреволюційні вчинки.
— Що ви зробили?
— Був у провулку Корвін.
— Отже, ви були там, де вороги в Будапешті чинили найзапекліший опір народній власті! Тоді три роки тюрми для вас мало.
— У збройних сутичках я участі не брав.
— Що ж ви там робили?
— Я туди попав випадково, змішавшись з іншими. Але участі в боях я не міг брати, бо не вмію стріляти. Завсе своєжиття я не тримав у руках ніякої зброї.
— Тоді все-таки що ж ви робили в провулку Корвін? Галасували?
— Так, галасував. Але я щиро каюся. Ми були неправі.
— Ну… І коли ви це усвідомили?
— Як тільки почав відбувати покарання.
— Скільки вам ще лишилося?
— Ще рік, але я чекаю дострокового звільнення за амністією…
— Ви справді цього заслуговуєте.
В'язень здивовано вирячив очі на старшого лейтенанта.
— Так, так… Адже Шандор Капчош не зробив злочину.
Блакитні очі з мовчазною недовірливістю вп'ялися в обличчя старшого лейтенанта.
— Повторюю, Шандор Капчош Непричетний до злочину, за який ви відбуваєте покарання. Його арешт — помилка.
— Я теж так думаю, — у конвульсивній посмішці затіпалися посірілі губи ув'язненого. — Вирок суворий, але… я розумію… в ті часи… потрібно було навести порядок…
— Саме так і було, Капчош. Не вистачало часу для ретельнішого розслідування вашої справи. Вас покарали несправедливо.
— Я радий, що ви теж так думаєте.
— Шандор Капчош не заслужив тих трьох, років, та і взагалі незрозуміло, чому це ви сиділи за Капчоша.
— Ви жартуєте зі мною, пане старший лейтенант.
— Не жартую, не для жартів я наказав привести вас сюди. Мета нашої розмови — точне з'ясування вашої особи.
Када націлив свій погляд на супротивника. Ніяковість і лагідність неначе рукою зняло з обличчя в'язня. Замість них з'явилась настороженість, як у людини, що усвідомлює всю складність розпочатого бою. Очі в'язня запалали хижим похмурим блиском, губи міцно стиснулися.
— Не розумію, на що ви натякаєте, пане старший лейтенант.
— Я не збираюся натякати. Іменем закону я закликаю вас назвати своє справжнє прізвище, ім'я, рік і місце народження, прізвище матері…
— Пане старший лейтенант, якби я не знав, де перебуваю, то подумав би, що зі мною жартують. Два роки я під арештом, і тепер ви питаєте, як мене звати.
— Ви вважаєте це комічним?
— Звичайно.
— А ви певні, що вам пощастить зберегти свій хороший настрій і надалі?
— Якщо ви ставитимете такі питання, то певен…
— Ну, тоді…
Задзеленчав телефон.
— Слухаю. Так. Він тут і вважає своє становище дуже комічним. Так… Зараз? Зрозумів.
Када поклав трубку і підвівся з місця.
— Ну, громадянине, беріть свою шапку, я проведу вас до іншої кімнати.
Старший лейтенант Шолті натиснув на кнопку дзвінка одної з квартир по вулиці Юлле. Двері відчинила одягнена у все чорне молода смаглява жінка з дуже змарнілим обличчям.
— Я хотів би поговорити з дружиною Шандора Капчош.
— Це я. Прошу, заходьте.
— Старший лейтенант міліції Бела Шолті, — відрекомендувався гість і показав своє посвідчення.
— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка і, взявши за руку блакитноокого, смуглявого хлопчика, промовила — Ходімо, Лаціко, пограєшся в другій кімнаті, поки я розмовлятиму з дядею.