— Серед повідомлень ви знайдете кілька рядків, обведених кольоровим олівцем.
Шолті вчитувався в це маленьке повідомлення. Щоб зрозуміти написане, вистачало його скромного знання англійської мови.
«Угорець Шандор Капчош, емігрант, учора, об одинадцятій годині, кинувся під колеса поїзда метро. Протягом останніх тижнів він був безробітним».
— Прошу вас поїхати зі мною в міліцію, — сказав Шолті, відклавши газету. — Я на машині, на якій вас привезу і назад додому. Візьміть з собою листи, газету і, якщо є, кілька фотографій чоловіка.
— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти. За вашим наказом засудженого доставлено.
— Заходьте, товаришу старший лейтенант. — Коронді за звичкою походжав по кімнаті. Він пильно оглянув молодчика, що тільки-но ввійшов. Так, це і є нащадок Райнаї. Картини давно минулих днів промайнули в голові підполковника…
— Сідайте. Ім'я, прізвище?
— Шандор Капчош.
— Місце і час народження?
— Я народився в Кішпешті, дванадцятого вересня 1924 року.
— Прізвище матері?
— Клара Кертес.
— Дівоче ім'я дружини?
— Едіт Берко.
— Діти є?
— Є.
— Хлопець, дівчинка?
— Хлопець, Ласло.
— Добре пам'ятаєте урок!
— Я не розумію питання пана підполковника.
— Зараз я не запитував, а констатував.
— Ніяк не зрозумію, що ви хочете від мене, адже я відбуваю визначене законом покарання.
— Нізащо в світі ми не погодимося, щоб ви страждали за провину іншої людини. Кожен повинен відповідати за свої вчинки.
— На жаль, не розумію вас.
— Зараз говоритиму ясніше.
Коронді поволі підійшов до стола, вийняв з шухляди фотографію і подав засудженому.
— Будь ласка, подивіться на цю фотокартку і скажіть, хто на ній зображений.
— Я.
— Ви?
— Так, я.
— А ви певні, що це так?
— Звичайно…
— Тоді переверніть фотокартку і прочитайте вголос, що там написано.
Мовчанка.
— Чому ж ви не читаєте?
Засуджений — ні пари з уст.
— Читайте!
— «Жолт Райнаї, 1917, батько Акош, мати Магда Редеї…»
— Напис трохи демократизований, бо перед прізвищем Редеї не стоїть титул «баронеса». Так же?
— Я, пробачте, не розумію…
— Що ви, Райнаї, не розумієте?
— Я не Райнаї, я Шандор Капчош.
— Так це не ви на фото? Ви ж самі казали, що це ваша фотографія.
— Фотографія моя, але дані про особу на звороті мені невідомі.
— Ай-ай-ай, Райнаї. Вашому батькові має бути соромно за таку нетактовну поведінку сина. Акош не затинався б там, де програш незаперечний.
— Я не знаю, хто такий Акош.
— Це ваш учитель і батько. Він, як людина досвідчена, порадив би вам: якщо ворог набагато сильніший, треба відступити, перейти до оборони і знову прийняти бій або перейти в контратаку в тому місці, де в розміщенні сил противника можна розраховувати на свою перевагу.
Нервовий дрож перебіг по тілу Жолта Райнаї. Лице налилося кров'ю. Щоки і шия затіпалися від нестримної люті.
— Я, пробачте, не розумію вас і не знаю, хто такий Акош. Фотографія моя, але дані про особу на звороті мені невідомі.
— Кажете, невідомі? Але ж ці дані написані вашою рукою.
— Ні, я не писав.
— Певне, у вас дуже погана пам'ять. Цю фотографію навесні 1948 року ви додали до заяви, в якій просили паспорт на виїзд за кордон.
— Я не одержував паспорта.
— Правильно, але клопотали. Це було до того, як вашу матір заарештували. Паспорта ви справді не одержали, тому й змушені були перед провалом нелегально покинути країну.
— Не знаю, про що ви кажете.
— В лютому 1949 року разом з жінкою, на ім'я Марія Перлакі, ви таємно перейшли кордон біля Сентготхарда, бо дозволу на одержання закордонного паспорта не дістали.
Очі Райнаї виблискували лютою ненавистю. Він уперто все заперечував.
— Це не мій почерк на звороті, — белькотів знову.
— Вельмишановний пане Райнаї, дозвольте показати вам записи, в яких ви власноручно пояснювали нам колись свої вчинки. Правда, тоді ви обкрутили нас кругом пальця. Ми інколи допускаємо помилки, але вчимося на них. Гляньте — це ваша писанина?
Крутячи в руках папери, Райнаї відчував, що порятунку немає, що його припирають до стіни.
— Так, це мої рядки. Вони і підписані: Шандор Капчош.
— А ви бачите, що пояснення на паперах і дані на фотографії написані однією рукою?
— Цього я не бачу.
— От тобі й маєш!.. Ваші заперечення зовсім несерйозні. Може, справді варто було б звернутися до експертів і узнати їхню думку?
— Звертайтеся!