1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Співи
  5. Страница 1
Выбрать главу

Руданський С. В.

СПІВИ

ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

I
Не у гості, а на кості Ходили ко­за­ри. Та не пи­во ж і їм бу­де, А кров та по­жа­ри!
Вже зібрав­ся Олег віщий На вра­жу не­до­лю, Їде ко­нем білог­ри­вим По чис­то­му по­лю.
Блищить бро­ня ца­рег­радська, Шелом аж па­лає, І кінь йо­го білог­ри­вий Соколом сту­пає.
Олег їде чис­том по­лем, Грає білог­ри­вий, - Але хто ж то ко­ло гаю, Як мо­ло­ко, си­вий?
Лиш па­ли­ця ко­ло нього Та гуслі без струнів… То ве­ли­кий ста­рець бо­жий, То віщун Пе­рунів.
І Олег до то­го стар­ця Коня по­вер­тає, Через сідло пок­ло­нив­ся, Віщуна пи­тає:
"Скажи мені, стар­че бо­жий, пе­рунів про­ро­че, чи жи­во я, чи не жи­во сплю­щу свої очі?
І не бійся і не тай­ся, Я дар­мо не схо­чу, Я за сло­во прав­ди­веє Тебе озо­ло­чу…"
"Та мені-то, - віщун ка­же, - Нічого бо­ятись, А зо­ло­том твоїм, кня­же, Не озо­ло­ча­тись.
Не но­шу я срібла-зло­та, Князів не бо­юся, А що бу­де із то­бою, Я не по­та­юся.
Щасливий ти, па­не кня­же! Недолі не знаєш, Та, як бу­деш уми­ра­ти, Мене спо­га­даєш.
Слава твоя, кня­же, хо­дить Помежи зем­ля­ми, В Ца­рег­раді при­би­ваєш Ти щи­ти на брамі.
Тебе, кня­же, не спи­ня­ють Ні яри, ні го­ри, Під то­бою за­ти­хає І синєє мо­ре.
Твої броні зо­ло­тої Мечі не ру­ба­ють, І острії вражі стріли Помимо літа­ють.
Під то­бою й білог­ри­вий Чинить твою во­лю: То літає, як ша­ле­ний, По вра­жо­му по­лю,
То спи­ниться, як камінний, Як ву­ди­ла здви­неш, - А все-та­ки ти од нього, Ти од ко­ня зги­неш!"
І по­ду­мав Олег віщий Та й не довіряє, Через гри­ву по­хи­лив­ся, Із ко­ня злізає,
І кру­тую шию гла­дить, І став про­мов­ля­ти: "Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню, Тебе по­ки­да­ти!..
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Вийшли з Нов­го­ро­ду. Разом пи­ли і му­ти­ли Дніпровськую во­ду.
Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Пролітали го­ри І хо­ди­ли за сла­вою Аж за синє мо­ре.
І, як щи­та в Ца­рег­раді Прибивав до бра­ми, На твоїх стре­ме­нах зло­тих Я сто­яв но­га­ми.
Тепер годі, вірний ко­ню, Йди собі гу­ля­ти, А мені в твої стре­ме­на Більше не сту­па­ти!..
У стре­ме­на не сту­па­ти, В сідлі не сидіти І з то­бою в чистім полі Вітром не летіти…
Гуляй собі, вірний ко­ню! А ви, мої діти, У зе­ле­ну па­по­ло­му Коня одягніте,
І да­вай­те йо­му пи­ти Із мої кри­ниці, І да­вай­те йо­му їсти Ярої пше­ниці!.."
І вірнії йо­го слу­ги Білогрива взя­ли, А дру­го­го - во­ро­но­го Князеві по­да­ли.
II
Ба, над­хо­дить і про­хо­дить Не час, не го­ди­на, Аж гу­ляє Олег віщий, Гуляє дру­жи­на;
І срібнії й зо­лотії Чари ви­хи­ляє І давнії і новії Бійки спо­ми­нає…
"А що ж кінь мій білог­ри­вий?" Олег за­пи­тав­ся. "Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! - Слуга обізвав­ся. -
Давно уже білог­ри­вий Гуляє на волі Коло Дніпра ши­ро­ко­го На чис­то­му полі;
Там вов­ки йо­го го­ду­ють, Птахи дог­ля­да­ють, Буйні вітри йо­го че­шуть, Дощі ви­ми­ва­ють.
І на ньому уже, кня­же, Зіллям зе­ле­ниться Не зе­ле­на па­по­ло­ма - Зелена тра­ви­ця".
І три­має Олег ча­ру Та й не ви­пи­ває, Похилився го­ло­вою Та й собі га­дає:
"Не че­кав же мої смерті, Згинув білог­ри­вий, А де ж сло­ва твої віщі, Віщуне ти си­вий?"
І поїхав Олег віщий, Поїхали гості. Коло Дніпра на бе­резі Оглядають кості.
Там дощі їх роз­ми­ва­ють, Порох за­си­пає, І над ни­ми буй­ний вітер Траву хи­ли­тає…
І олег на білий че­реп Наступив но­гою І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню, В мирі та спо­кою!
Та не жа­луй на Оле­га, Що він те­бе ки­нув, Що без нього ти без сла­ви Серед по­ля зги­нув…
Не на ме­не, ко­ню, жа­луй, Не на па­на сво­го, На віщу­на, ко­ню, жа­луй, Віщуна ста­ро­го!.."
Але зна­ти, па­не-бра­те, Того не бу­ва­ло, Щоби сло­во віщу­но­ве Дармо про­па­да­ло.
І ще кості білог­ри­ва Вода не об­ми­ла, Як га­дю­ка у че­репі Гніздо собі зви­ла.
І тілько йно Олег віщий Череп нас­ту­пає, А га­дю­ка у че­репі Вже піну пус­кає.
Олег че­реп нас­ту­пає З віщу­на сміється, А га­дю­ка у че­репі Вже пінить і в'ється…
Олег мо­ву по­чи­нає… Скочив, як на му­ках: Йому в но­гу зас­мок­та­лась Чорная га­дю­ка.
І про­мо­вив Олег віщий: "Твоя прав­да, си­вий! Згубив ме­не мій кінь вірний, Мій кінь білог­ри­вий!"
* * *
Зеленіє на мо­гилі Свіжая дер­ни­на; Над Оле­гом п'є-гу­ляє Сивая дру­жи­на.
І срібнії й зо­лотії Чари ви­хи­ляє І давнії і новії Бійки спо­ми­нає.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

Полуботку-Полуботку, Наказний гетьма­не! А хто ж тобі гетьманськую Булаву діста­не? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймеш­ся За ко­зацьку во­лю? Полуботку-Полуботку, Рідная ди­ти­но! А як же ж ти ізійдеш­ся З вра­жим Вельяміном?
Не пи­тай­те, хто Пав­лові Булаву до­бу­де, Є у нього Ук­раїна, Є у нього лю­ди. І пішли вже Се­мен Ру­бець І Ва­силь Би­ковський, Лиш че­кай­те, що то ска­же Цар Пет­ро мос­ковський. Нема ца­ря в Мос­ков­щині, Десь у Те­ге­рані; Але пос­ли й ту­ди за ним - І вже в Аст­ра­хані. І за мо­ре, за Хва­линське, Листи по­си­ла­ють Та у ца­ря се­ред бійки Гетьмана бла­га­ють. А тим ча­сом і Вельямін Листи по­си­лає Та до ца­ря мос­ковсько­го Стиха про­мов­ляє: "Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю, З ти­ми ко­за­ка­ми? Либонь, во­ни хо­тять зно­ву Битись з мос­ка­ля­ми! Шумить-гуде Ук­раїна, Козаки гу­ка­ють, А най­більше Ми­ло­ра­дич З Мар­ке­ви­чем гра­ють". І по­ду­мав цар мос­ковський, Та й із Те­ге­ра­ня Серед зи­ми свої лис­ти Шле до Аст­ра­ха­ня, Та й і ка­же ук­раїнцям: "Почекайте, лю­ди, Повернуся в Мос­ков­щи­ну - Тоді все вам бу­де! Але за то й ме­не те­пер Послухайте, діти, І п'ятнад­цять мені ти­сяч Козаків пошліте! З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте В Ла­до­гу п'ять ти­сяч, А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та Пошліть де­сять ти­сяч!" І пішли сумні ко­за­ки, Нічого діяти… "Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на Будем жи­во ма­ти!" Та не во­рон же то чор­ний Із со­ко­лом б'ється, То Вельямін з По­лу­бот­ком За пра­ва де­реться. І обид­ва Пет­ра-ца­ря Просять роз­су­ди­ти. І го­во­рить цар мос­ковський: "Нічого ро­би­ти! Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка В Пет­ропіль заз­ва­ти І тут йо­му по-мос­ковськи Правду роз­ка­за­ти!" І з Са­ви­чем і Чар­ни­шем Пав­ла вик­ли­кає, Але Пав­ло послів собі Вперед по­си­лає. І при­бу­ли у Пет­ропіль Посли мо­ло­децькі: Полковники Да­ни­ло­вич І Пет­ро Ко­рецький. Бунчуковий Во­лодьковський І су­дець Гра­бен­ко, І військо­вий з ни­ми пи­сар Завзятий Ха­нен­ко. І при­бу­ли у Пет­ропіль Та й го­во­рять: "Ца­рю! Візьми собі Вельяміна, Візьми на­шу ка­ру; Судці твої мос­ковськії Нас доб­ра не учать, Багатого об­ди­ра­ють, А бідно­го му­чать. Козаків за хлопів ма­ють І гри­зуть гетьма­на… А чи ж так то, яс­ний ца­рю, Було за Бог­да­на?.. Ти го­во­риш, що Хмельницький Сам ца­рям при­ра­див, Щоб мос­ковський воєво­да На Вкраїні ря­див; Але Пав­ло По­лу­бо­ток Не хо­ває сло­ва, Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, - Батькова умо­ва! Спершу, ца­рю, підно­ви ти Нашу дав­ню во­лю, Щоб ми самі су­ди­ли­ся Помежи со­бою; Щоб ні стольник, ні бо­ярин, Ані воєво­да Не пи­та­ли, не су­ди­ли Нашого на­ро­да; Щоб ко­за­ки самі собі Розправу чи­ни­ли, І, де три їх, щоб два собі Третього су­ди­ли. І всі царі мос­ковськії Теє пра­во зна­ли І за нього своє сло­во Царськеє да­ва­ли. Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю, Як ізби­рав ра­ду, Як да­вав нам у гетьма­ни Пана Ско­ро­па­ду! Чо­го ж те­пер на Вкраїні Воєводи ста­ли, Чого пра­ва ко­зацькії Й вольності про­па­ли?!" Незабаром за пос­ла­ми Й Пав­ло при­бу­ває І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем К ца­рю підсту­пає. Підступає, дає лис­ти, Просить за Вкраїну, Але, зна­ти, й Пав­ло при­був В ли­хую го­ди­ну: Ані Пет­ро, ні бо­яри За нього не дба­ли, Його лис­ти за Вкраїну Під сук­ном ле­жа­ли. І че­кає Пав­ло місяць, Ба й дру­гий че­кає, Ба й че­кає місяць третій - Цар не зак­ли­кає. "Почекай же, - Пав­ло ка­же, - Їдна мені до­ля, Але ста­не й тобі хро­ном Козацькая во­ля". І ос­таннє своє сло­во Цареві го­то­вить; І при­хо­дить з стар­ши­ною І до нього мо­вить: "Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю, Що ти без при­чи­ни Підійнявся на по­ги­бель Мої Ук­раїни. І всі царськії ука­зи Хочеш по­па­ли­ти, І всі вольності ко­зацькі Хочеш по­то­пи­ти. І ко­заків, як ху­до­бу, На ро­бо­ту го­ниш, І над ни­ми "Вічна пам'ять" По бо­ло­тах дзво­ниш… І гетьма­на оби­ра­ти Нам не поз­во­ляєш, І су­ди­ти судців своїх З Моск­ви по­си­лаєш! І нас су­дять без за­ко­ну, Без вся­ко­го пра­ва; Чи вже ж тобі за то, ца­рю, Буде яка сла­ва? Але не­хай мені бу­де Вільно і ка­за­ти, Що нічо­го тобі, ца­рю, З Ук­раїни жда­ти. Україна - не ди­ти­на, Вона во­лю має, А вільно­го не не­волі - Правда при­гор­тає. Тепер ка­жи мені, ца­рю, Хоч залізо тер­ти, Хоч у тюрмі хо­лоднії Із го­ло­ду мер­ти; Усе їдно мені, ца­рю, Тілько б не ви­да­ти, Як та бідна Ук­раїна Буде про­па­да­ти!.." І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми. "Шкуру, - ка­же, - здер­ти!" Але тро­хи оду­мав­ся: "В тюр­му аж до смер­ти!" І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла Разом з стар­ши­на­ми Обіллявся По­лу­бо­ток Дрібними сльоза­ми… Обіллявся не за се­бе, А за Ук­раїну Та за своїх то­ва­ришів, Що без долі ги­нуть. Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав. Заслаб, по­ми­рає… Цар док­то­ра по­си­лає - Павло ви­га­няє. "Нащо, - ка­же, - жит­тя моє Назад по­вер­та­ти, Коли я не мо­жу долі Батьківщині да­ти?" Петро сам іде до нього, Щоб пе­реп­ро­си­ти, І дає йо­му лікарст­во, Просить йо­го пи­ти. Але Пав­ло По­лу­бо­ток Йому про­мов­ляє: "Дармо, ца­рю; ти не вер­неш, Що вже по­га­сає… Живо-живо Пав­ла й Пет­ра На світі не бу­де, Тоді обох нас роз­су­дять Правдивії лю­ди…"
~ 1 ~