1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Співи
  5. Страница 4
Выбрать главу
На п'ятий рік по­ка­зав­ся Паша з Білго­ро­ду Та й у на­ших ук­раїнців Випитував бро­ду. Але наші ук­раїнці Зараз по­ка­за­ли: Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли, Решту розігна­ли. Незабаром і сам Мініх Потряс го­ло­вою, Він шістде­сят ти­сяч війська Повів за со­бою. Він шістде­сят ти­сяч війська Повів з Мос­ков­щи­ни, Ще й до то­го кілька ти­сяч Повів з Ук­раїни. Повів військо за Ва­сильків, За Буг пе­ре­во­дить, Незабаром і ту­рецький Дністер пе­ре­хо­дить. І на турків по­пе­ре­ду Козаків пус­кає, А сам собі з мос­ка­ля­ми Ззаду підбігає. І мос­калі підбіга­ють, Вперед пог­ля­да­ють, Аж ко­за­ки-українці Турків відби­ва­ють. Аж ко­за­ки-українці Турків відби­ва­ють Та у місто Ста­ву­ча­ни Па­шу за­га­ня­ють. Тоді Моск­ва підсту­пи­ла, Потік за­га­ти­ла І ту­рецькії око­пи Раптом за­хо­пи­ла. І заб­ра­ла срібло-зло­то, Сорок дві гар­ма­ти І пус­ти­ла ук­раїнців Турка до­га­ня­ти. І пігна­лись ук­раїнці, Шаблі по­гост­ри­ли, У Со­ро­ках по-ко­зацькі Люльки роз­па­ли­ли, Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми Знову привіта­лись, А з Хо­ти­на аж у Яс­си З Мініхом заб­ра­лись. І за­тих­ла Ту­реч­чи­на, І більше не би­лась, І з Ган­ною-ца­ри­цею Миром по­ми­ри­лась. Тоді Мініх до ца­риці, Став її про­си­ти, Щоби йо­го на Вкраїні Князем ізро­би­ти! Лиш ца­ри­ця не та­ка-то, Бірона спи­та­ла І як ска­зав її Бірон, Так і відка­за­ла. "Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш - Тілько Ук­раїни, Ти про­сив би уже луч­че За раз Мос­ков­щи­ни". Тоді Мініх по­вер­нув­ся… За го­ло­ву взяв­ся… "То бо­дай я собі, - ка­же, - Порохом роз­пав­ся, Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця Більше не по­ба­чив, Щоби я вам, пре­по­га­ним, За се не віддя­чив!" І все хо­дить ко­ло дво­ру, Часу виг­ля­дає, Аж тут йо­му, як на теє, Ганна по­ми­рає. Аж тут йо­му, як на теє, Ганна по­ми­рає Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку Царем зос­тав­ляє. Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку Царем зос­тав­ляє, А Біро­на ко­ло нього В рядці зос­тав­ляє. І знов Мініх не до­бу­де Ступня на Вкраїні, А кур­ляндський князь па­нує На всій Мос­ков­щині. А кур­ляндський князь па­нує На всій Мос­ков­щині І ца­рем собі ца­рює По всій Ук­раїні. Дере гроші із міщанів, Дере і з ко­заків, Дере гроші із се­лянів, Дере і з бур­лаків. Не пи­тає, чи хто має Звідки що да­ва­ти; А не да­си - на мо­розі Скаже тан­цю­ва­ти. А брат йо­го пре­по­га­ний Що там ви­роб­ляє! В батька й ма­ми се­ре­до дня Дочок ви­ди­рає. Видирає ди­тя в ма­ми І замість ди­тя­ти Заставляє бідну ма­му Щенят го­ду­ва­ти. А лиш пікни на Біро­на, Тоді не по­мо­жеш, Хоч на дідьків хутір підеш, Хоч го­ло­ву зло­жиш. Довго-довго Мініх мис­лив, Довго-довго ду­мав, Далі мислі пе­ре­мис­лив, Думи пе­ре­ду­мав. І при­хо­дить до рідної Царевої ма­ми І го­во­рить її жи­во Сильними сло­ва­ми: "Ціле царст­во у нас ги­не, І цар у нас ги­не, А чи ж ма­ти сво­го си­на На му­ки по­ки­не? Скажи, ма­ти, тілько сло­во - Бірона не ста­не, І в го­дині яс­не сон­це Наокола гля­не". І ска­за­ла йо­му сло­во Царевая ма­ти, І пішов зав­зя­тий во­рог Бірона в'яза­ти. Заснув Бірон у по­кої І гад­ки не має… Троє жовнірів у нього Варту відбу­ває. Але Мініх по­ка­зав­ся: "Ані з місця, лю­ди! Бо те­пер у нас не Бірон, А ца­ри­ця бу­де!" І вся вар­та ані з місця. Бірон про­бу­див­ся, Але рап­том у Мініха В ру­ках опи­нив­ся. Незабаром і Гус­та­ва, Його бра­та, взя­ли І все царст­во з ца­рем-си­ном Матері відда­ли. А Біронів пот­ри­ма­ли В тюрмі цілу зи­му Та й післа­ли до Сибіру До міста Пе­ли­му. Тоді Мініх знов підняв­ся, Розпускає кри­ла, Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти Чогось не злю­би­ла. Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти Чогось не злю­би­ла І тим се­бе і Мініха Разом по­гу­би­ла. Стали шве­ди та фран­цу­зи По дво­ру сну­ва­ти, Стали княж­ну Ли­за­ве­ту Сти­ха підмов­ля­ти. І на царст­во Ли­за­ве­та Серед ночі ста­ла, Царя, ма­му й йо­го батька В тюр­му відісла­ла. Царя, ма­му й йо­го батька В тюр­му відісла­ла, А Мініха до Пе­ли­ма На Сибір пос­ла­ла. 

12-13 июня

~ 4 ~