Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.
— Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.
— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.
— Тимофій Димов?
— Так.
Силін уважно оглянув Пантюшку.
— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.
Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..
СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА
І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганнібалівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки — довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.
Весна, нарешті, вступила в свої права. Місто було залите надвечірнім сонцем. Тихий вітер приносив, аромати смоли, набубнявілих бруньок, видував з дворів запах вологої землі і прілого листя. Веселі горобці кублилися в пилюці на бруківці. І тільки безлюддя та гуркіт недалекої канонади нагадували про грізну воєнну долю обложеного Херсона.
Силін поводився дивно. Мовчки пройшовши кілька кварталів, він раптом озирнувся навколо і звернув в один з дворів. Тут було порожньо. В кутку двора, під голими деревами, стояли вкопані в землю круглий стіл і навколо нього — низенькі лавочки. Силін вказав на них хлопцям:
— Сідайте.
Сам сів навпроти.
— Ну, хлопці, наставляйте вуха, слухайте, що говоритиму!..
Очі його дивилися суворо, і Альошка відчув холодок між лопатками від передчуття, — що розмова буде справді серйозна і важлива…
— Справи, значить, такі… — почав Силін. — Тільки дивіться, хлопці, язики!.. — він підніс до рота стиснутий кулак.
— Ясно.
— Не маленькі, — вставив Пантюшка. Йому дуже хотілося сподобатися Силіну.
— Ну, це я так, про всяк випадок. Так ось, слухайте… Становище у нас зараз важке, людей мало. Німців разів у три більше. Набоїв невистачає. Погано! А повинні ми протриматися, поки допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина — німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. — Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: — У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив — так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв'язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. — Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. — Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! — Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. — Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле — зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це — раз. А то, може, у неї зв'язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі — це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?
— Зрозуміло, товаришу Силін, — відповів Пантюшка.
— Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв'язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим — він у курсі справи. Іншим — ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.
— Усе ясно, — знов запевнив Пантюшка.
Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б'ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»
Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:
— Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути — думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…
Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече: