— Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?
— Ні. Яка справа?..
Марков узяв його за ґудзик шинелі і відвів убік.
— Справа ось яка, — таємниче заговорив він. — Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити… Розумієш: конфіскували батькове майно… Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер… Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?
— Ні, не чув.
Марков з жалем зітхнув.
— Шкода. Коли брешуть відносно компенсації, то я просто не знаю, що й робити! Становище у нас катастрофічне, повір мені, в житті такого не було!.. Ну, добре, хай навіть не компенсують, але я розраховую виклопотати хоча б наш моторний човен. За законом, його взагалі не повинні були забирати… — Він почав гаряче доводити, що моторний човен для прогулянок не є знаряддям виробництва і тому не підлягає конфіскації…
Альошка дивився в його сірі шкодливі очиці, і в голові в нього вертілася думка: «Бреше… бреше… Що робити?.. Що робити?»
— Може ти порадиш, до кого звернутися? — спитав Марков.
— От що, — намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, — тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш — почекай.
— А це довго?
— Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.
Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:
— Мабуть, варто почекати…
Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…
— Ось тут і посидь, — сказав Альошка, — скоро хтось прийде.
— Спасибі тобі! — гаряче подякував Марков. — Я почекаю…
— Нема за що, — сказав Альошка. — Піду, діло є.
— Добре, добре, тепер я вже сам.
Альошка вийшов з канцелярії.
… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.
— Пантюшко, швидше!
— Що таке? Що трапилось?
— Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!
— Ні!
— Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!
— Чого там швидше?
— Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…
Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.
— Швидше! — квапив Альошка. — Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…
— Та як же я без зброї?
— На біса вона тобі?
— Без зброї не піду! — вперто заявив Пантюшка.
— Тьху, дурень!.. — На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. — На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!
Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…
Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц — шпигунка.
В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..
Було від чого розгубитися!
Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, — такі, наприклад, як Силін, — і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.
В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.
Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.