І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.
Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він — ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!
Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.
— Ти тут? — сказав Марков. — Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…
Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки.
— Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.
Альошка байдуже знизав плечима.
— Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!
— Будь ласка, — сказав Альошка.
Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.
«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»
Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.
ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ
Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.
Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.
— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?
Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.
Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:
— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?
— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…
— Де ти його бачив?
Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.
— Бий мене сила божа, забув.
— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…
І вони розійшлися.
… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.
Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.
Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.
«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.
Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот — прямий і безгубий.
Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..
Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…