Незабаром посланець вернувся. Він мчав щосили, підібравши руками краї шинелі. Гвинтівка теліпалася нього на спині. Він щось гукнув патрульному і забіг у будинок.
— Чого ждемо? — почув Альошка голос Пахрі. — Атакувати треба.
— Цить! — Костюков, люто витріщивши очі, стукнув кулаком по землі.
За кілька хвилин з будинку вибіг офіцер, слідом за ним почали вибігати солдати. Різко лунала команда. Солдати швидко вишикувались. Офіцер пройшовся перед строєм, зупинився, широко розставивши ноги, і заговорив — було чути клекочучі, незвичні інтонації його голосу.
— Приціл два… — скомандував Костюков. — Залпом по німецькій піхоті… — Мить подумав. — За революцію… плі!
І не встиг Альошка усвідомити слів команди, як грянув залп.
В тупій глухоті Альошка розчув короткий брязкіт затворів і знову:
— Плі!
Німців наче відмело до стіни поштамту. Костюков підвівся і неголосно, діловито сказав:
— Гайда в атаку.
Альошка біг разом з усіма, стрибав через купи сміття, щось вигукував…
Німці відступали вздовж вулиці. Деякі відстрілювалися на ходу. Альошка мимохідь бачив, як невисокий літній солдат кинув гвинтівку і, присідаючи від жаху, підняв руки. На нього насідав Пахря…
Альошка наздогнав німця з широкою круглою спиною. Він бачив, як під шинеллю у того ходили лопатки, як виблискували підкови на чоботях…
В кінці кварталу німець оглянувся і вистрілив. Куля свиснула біля самого Альошчиного обличчя…
Від цього лютого свисту, від раптової свідомості, до це сама смерть пронеслася поруч, Альошка сторопіло зупинився. Німець був уже біля рогу. Тоді, згадавши про свій револьвер, Альошка підніс його і прицілився. Мушка застрибала, загубилася на сірозеленій шинелі. Важкий револьвер рвонув, мало не випав з руки.
Альошка вперше в житті стріляв у людину і тому не відразу збагнув, який зв'язок між його пострілом і тим, що сталося.
Німець раптом метнувся вбік, припав до стіни будинку і, притискаючись до неї спиною, обернувся. М'ясисте перекошене обличчя його на Альошчиних очах обм'якло і посіріло. Випускаючи гвинтівку, він пошарив рукою по стіні, відшукав ринву, вчепився за неї і почав повільно сідати на землю. Пальці його ковзали по спітнілій від вологи трубі, залишаючи на ній мокрі сліди. Потім він упав…
Альошка обережно підійшов до нього.
Німець лежав лицем до землі, підігнувши ноги, і на його шинелі, між лопатками, де увійшла куля, виднілася маленька рвана дірочка.
Альошка стояв вражений серйозністю того, що сталося. Все, що було досі, здавалось тепер дріб'язковим, не вартим уваги. «Гра в революцію» скінчилася. Тепер Альошка ставав людиною, яка остаточно і безповоротно обрала свій шлях у житті.
Якщо Альошка і не сказав собі цього, то в усякому разі так він відчував. А слів було тільки двоє: «Ось воно…»
Він оглянувся. Вулиця спустіла, кілька вбитих лежало на бруківці. За рогом ляскали постріли і чулись вигуки.
Альошка підняв гвинтівку вбитого німця і не озираючись побіг туди, де вели бій його товариші.
Весь день двадцятого березня Альошка був у якомусь гарячковому, тривожному, радісному чаду. Згодом він ніяк не міг пригадати, що відбулося раніше, а що пізніше, — все змішалося в його пам'яті в один строкатий, гуркочучий клубок. Він був біля думи, брав приступом білий особняк херсонського мільйонера Соколова, де розмістився німецький штаб, громив збройовий магазин Фрікке на Суворовській вулиці. Потім усе з тим же невеликим загоном Костюкова він потрапив на вулицю Говарда і бачив, як фронтовики відбили у німців десять грузовиків, на яких ті намагались вирватися з міста. Два підірваних гранатами грузовики перегородили проїжджу частину вулиці, утворивши барикаду. Німці залягли під колесами уцілілих автомобілів і відкрили кулеметний вогонь. Фронтовики пішли в штикову атаку… А потім на одному з захоплених грузовиків Альошка гасав по місту і виловлював німецьких солдатів, що ховались по дворах і на горищах…
До вечора Херсон був звільнений. Але ненадовго. Вже наступного ранку залишки німецьких і гайдамацьких загонів, що відступили до Миколаєва, повернулися з підкріпленням.
І все почалося з початку. Билися на Забалці, Сухарному, біля вокзалу і на кладовищі, біля лікарні Тропіних і у Військовому Форштадті. В портових майстернях лагодили кулемети і гвинтівки. Херсонські хлопчаки сновигали по передовій, збираючи розстріляні гільзи. В багатьох дворах чадили жаровні — там відливали кулі. По вулицях раз у раз проходили загони Червоного Хреста. Всі міські лікарні були переповнені пораненими.
Нарешті повсталим вдалося вибити німців з Херсона і відкинути їх майже на 30 кілометрів від міста. Влада перейшла до рук Ради п'яти, створеної з фронтовиків і робітників.
Було ясно, що нового наступу німців чекати доведеться недовго. Однак обставини склалися так, що місто дістало невеличку передишку. Спалахнули повстання в Миколаєві. Робітників і фронтовиків там було значно більше, ніж у Херсоні, але й німецький гарнізон був теж набагато сильнішим. На придушення миколаївського повстання були кинуті німецькі і австро-угорські частини. Ходили чутки, що ними керує недавно прибулий із західного фронту генерал Бем-Єрмолі…
Події в Миколаєві тимчасово відвернули увагу німців. Херсон помітно спустів з того часу, як фронт відсунувся од міста. Пожвавлення спостерігалося тільки в робітничих районах. На центральних же вулицях панували безладдя і полохлива тиша. Ввечері крізь зачинені віконниці де-не-де пробивався необережний промінь світла. На дверях магазинів висіли пудові замки. Вітрини вкрилися чорними листами гофрованого заліза. Чекаючи кращих часів, жителі воліли не показуватися на вулицях.
Зранку за місто поволі сунули похмурі колони херсонців з кирками і лопатами. За наказом оперативного штабу повсталих вони йшли будувати укріплення…
Одного разу, пробігаючи мимо однієї з таких колон, Альошка почув, яче його окликнули. Чоловік тридцять обивателів, одягнені так, немов їх відправляли на сибірське заслання, йшли по Кузнечній вулиці, їх супроводжували двоє робітників з гвинтівками. В кінці колони Альошка побачив Павла Никодимовича Глущенка. Шурин був у високих гумових чоботях, стьобаній тілогрійці і старій кепці з ґудзиком на маківці. Він виразно моргнув Альошці, щоб той підійшов. Альошка відразу зрозумів, що йому треба. Глущенко, звичайно, проситиме, щоб Альошка допоміг йому звільнитися від трудової повинності, — з такими просьбами в штаб повстання приходило багато обивателів.
«Аякже, діждеш ти від мене! — подумав Альошка. — Іншим працювати, а тобі, значить, дома сидіти? Нічого, попрацюй на революцію!»
Він удав, що не бачить підморгувань шурина, і побіг далі.
За весь цей час Альошка тільки один раз побував дома. Він з'явився перед домашніми, підперезаний широким шкіряним ременем, який йому подарував Пахря,
На ремені висів револьвер у жовтій скрипучій кобурі — Альошка дістав її у конфіскованому фронтовиками збройовому магазині.
Глущенко не схотів з ним розмовляти. Він презирливо оглянув Альошку з голови до ніг і пішов в іншу кімнату. За дверима неголосно і зло прошипів:
— Татків синок, нічого не скажеш!
Альошка посміхнувся.
Катерина, побачивши брата, заплакала:
— Що ти робиш, Альошенько! Вб'ють тебе десь! Що я татові скажу!
— Те й скажеш, що вбили, — гостро відповів Альошка. — Не бійся, нічого тобі не буде. Тато зрозуміють…
Він сказав, що працює зв'язковим при Силіні, і коли Катерині потрібно щось, хай приходить просто в штаб, він, Альошка, допоможе.
Потім на прохання Катерини він з'їв тарілку борщу і перемінив білизну. Альошка відчував себе дорослою і сильною людиною.
Силін був тепер членом оперативного штабу повсталих, і Альошка більшу частину часу проводив у Ново-Петроградському готелі на Ганнібалівській вулиці, де розташувався штаб.
З ранку й до пізнього вечора у штабі було, як у вулику. Приходили робітники і їхні дружини, селяни з навколишніх сіл, обивателі. Сюди приводили спекулянтів, які піднімали базарні ціни на продукти, мародерів, злодіїв та інший темний елемент, що заворушився в перші дні повстання. Більшість затриманих відпускали, пообіцявши наступним разом розправитися з ними як слід, а найзапекліших відводили за місто і там розстрілювали. Панькатися з ними було ніколи.