Підвищена небезпека злочину, вчиненого спільними зусиллями декількох осіб, підтверджується дослідженнями у сфері кримінальної психології. Так, на думку В. С. Медведєва, група як суб’єкт злочину: 1) розвиває у своїх членів почуття впевненості та захищеності; 2) надає їм матеріальної, фізичної, психологічної підтримки; 3) полегшує вибір індивідуального рішення на співучасть у злочині чи зміцнює таке рішення, оскільки групова злочинність «розмиває» персональну відповідальність; 4) використовує такі способи і знаряддя готування, вчинення, приховування, маскування злочину, які важко доступні чи недоступні окремій особі; 5) надає гарантії підтримки («підігрівання») членові групи, його сім’ї на час відбування покарання в місцях позбавлення волі; 6) спокушає можливістю швидко та безкарно збагатитися, вести «красивий», «крутий» спосіб життя[32].
Отже, в умовах взаємної підтримки стрімко зростає готовність співучасників вчиняти найнебезпечніші злочини, зводиться до мінімуму вплив стримуючих факторів, зміцнюється впевненість у досягненні бажаного злочинного результату, підвищується шанс своєчасного приховування знарядь і слідів злочину, а також цінностей, одержаних злочинним шляхом. У співучасників з’являється більше можливостей для протидії слідству шляхом знищення речових доказів, здійснення психічного і фізичного тиску на потерпілого, свідків тощо.
У співучасті злочин вчиняється набагато швидше й ефективніше, наприклад, у разі вчинення грабежу, розбійного нападу тощо, на відміну від тих випадків, коли у цих же часових межах діяв одноосібний суб’єкт. Яку злочинну волю та енергію не виявив би один індивід, він досягне злочинного результату повільніше, ніж при поєднанні зусиль з іншими індивідами. Діяльність осіб, які спільно вчиняють злочин, призводить до переваги в часі, ускладнює дії правоохоронних органів при затримані злочинців «по гарячих слідах». Нарешті, про підвищену суспільну небезпеку співучасті свідчить той факт, що при спільних діях у конфлікті із суспільством беруть участь декілька суб’єктів. Формуються антисоціальні зв’язки між співучасниками і створюється своєрідне злочинне підпілля для організованої злочинності.
Співучасть як особливий різновид злочинної діяльності — це не просто випадковий збіг злочинних дій декількох осіб, які одночасно посягають на один і той самий об’єкт, а соціально найнебезпечніша форма вчинення злочину, коли на досягнення злочинного результату спрямовано зусилля двох або більше суб’єктів злочину. Співучасть є тим небезпечнішою, якщо злочин вчиняється групою, у складі якої виокремлюється фігура організатора, за допомогою діяльності (ретельна підготовка, планування, маскування, приховання слідів тощо) якого не тільки полегшується вчинення конкретного злочину, але й підвищується рівень співорганізованості учасників групи, роблячи її більш стійкою, згуртованою, зорієнтованою на вчинення більш зухвалих і тяжких (особливо тяжких) злочинів.
Тому законодавче формулювання співучасті у злочині у чинному Кримінальному кодексі України відображає як юридичні, так і психологічні особливості, що характеризують сутність розглядуваного інституту: умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Інститут співучасті вперше виділено в окремий розділ у КК України 2001 р., де мова йде про злочинну поведінку декількох осіб, тоді як інші норми Загальної частини Кодексу містять положення щодо одноосібного суб’єкта. Таке виділення, на наш погляд, не є випадковим, оскільки злочинні дії декількох осіб є суспільно найнебезпечнішими, ніж дії одного суб’єкта. Виділення співучасті в окремий розділ КК України зумовлено поширеністю та підвищеною суспільною небезпекою групової злочинності[33].
Зміни, внесені законодавцем у визначення поняття співучасті, а також детальне опрацювання у межах цього інституту найбільш небезпечного типу протиправної поведінки, коли у вчиненні злочину бере участь декілька осіб, безперечно, стали істотним кроком у напрямі вдосконалення законодавчої техніки. Наявність розгорнутих норм загального характеру істотно полегшує конструювання ознак конкретних складів і сприяє урахуванню всіляких проявів спільних посягань в умисних злочинах. Крім того, такий підхід до визначення співучасті дає можливість однозначності підходу у прийнятті рішень стосовно всіх проявів групової злочинності, що є більш доцільним у теоретичному плані і, безсумнівно, благотворно вплине на практику правозастосування в цілому.
32
Медведєв В. С. Кримінальна психологія: підручник [для студ. юрид. спец. вишцх навч. закл.] / В. С. Медведев. — К.: Атіка, 2004. — С. 96.
33
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України [2-е вид., перероб. та доп.] / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г Гончаренка, Є. В. Фесенка. — К.: Дакор, 2008. — С. 65.