Андрей Гуляшки
Спляча красуня
1
Якось увечері, повертаючись додому з тваринницької ферми, я пішов, сам не знаю чому, не звичайним шляхом повз Даудову кошару, а навпростець луками і невдовзі опинився біля Халілової кам'яної чешми. Звідси починався . битий шлях, що пролягав через село і, простягаючись далі па схід, зливався з магістральним шосе за мостом через Доспатську річку.
Саме тут, біля Халілової кам'яної чешми, застигла мене злива. Вже в пообідній час почав мрячити дрібний дощик, який то вщухав, то припускав, а тепер, коли посутеніло, раптом полив як з відра. Тим-то я скоротив шлях: рушив навпростець луками, а не повз Даудову кошару. Нехай знає дощ, що я не з тих, над ким можна збиткуватися!
Навпроти Халілової чешми стоїть двоповерховий біло-мурий будиночок. Таких будинків, з дубовими галереями, з геранню на виступах і давніми чотиригранними підпорами, обплетеними плющем, тут багато. Дарма що в цьому будинку на горішньому поверсі жила моя добра знайома, навіть добра приятелька, він нічим особливим не різнився від інших. І хоч моя приятелька, на рідкість білява і синьоока, вчителювала тут перший рік, будинок, де вона жила, був звичайнісінький. А зупинився я під його піддашком просто тому, що зненацька почалася злива. Мені не хотілося, щоб дощ узяв наді мною гору, і я сховався тут, навпроти Халілової чешми.
Під широким піддашком було зручно і приємно. Я не знаходив ані найменшого приводу для невдоволення, навіть посміливішав, це звичайно буває з сильними людьми, коли доля кидає їм виклик, і почав висвистувати веселу пісеньку, саме ту, що її любила співати моя знайома, приграючи собі на гітарі й злегка нахиляючи голівку вбік.
Ця пісенька зринула в моїй голові випадково. Висвистуючи її, я чуйно прислухався до одноманітного шуму дощу, який періщив по дахівці.
Знявся легкий вітерець, зірвав з кущів біля огорожі жменю пожовклого листя й зневажливо шцурнув мені під ноги.
В цю мить з галереї почувся вельми неприємний сміх. Дрібно й перекотисто заливався низький баритон, і я одразу пізнав його нецеремонного власника — нашого зубного лікаря, молодого і дуже нахабного типа з руками ката й плечима тореадора. Цей огидний суб'єкт весело й безтурботно реготав нагорі, байдужий до того, що надворі йшов сумний осінній дощ і що холодний вітер розносив на всі боки пожовкле мертве листя.
Я уявив собі, як цей грубіян докучає моїй синьоокій знайомій своїм сміхом і невгамовними веселощами, як їй прикро, як нетерпляче жде вона тієї миті, коли він нарешті ушиється. Я подумки зійшов на галерею і кинув на нього нищівний, зневажливий погляд. Цікаво, яке враження справила б на нього така несподівана, але вчасна поява?!
Я мимоволі порівнюю себе і його. Та хіба можна нас порівнювати? Цей тип уміє видирати й пломбувати зуби, тільки й того, а я — ветеринарний лікар, у мене за плечима три довгі роки багатогранної діяльності. Досить йому навідатися в Момчилово, спитати про мене Балабаниху, завідувачку тваринницької ферми, або поглянути на корову Рашку, яка за один надій дає по два відра молока, і нехай після цього він стане переді мною!
Якщо надумає хизуватися своїми кліщами, символом свого фаху, і ткне їх мені під ніс, єхидно посміхаючись, я так зарегочу, аж у нього кров застигне в жилах. А потім вийму з сумки свої кліщі, схожі на зловісне знаряддя тортур, кліщі, якими я видираю зуби у коней та ослів, і так розчепірю їх перед його очима, аж він ураз зблідне, наче засуджений до страти, і, не в змозі подолати дрож у тілі, врочисто і без заперечень визнає, що я перевершую його в усьому.
Ось що станеться, коли я покажу йому свої кліщі!
Тоді моя синьоока знайома захоплено заплескає в долоні й чарівно всміхнеться мені. А я скажу їй, що у мене в амбулаторії є ще цікавіші інструменти і що ці кліщі — дрібниця.
А втім, чи ж можна вважати суперником цього типа, що так нахабно сміється там, на галереї?
До мене дійшли чутки, нібито зубний лікар добре розуміється на вині та картах, що він — великий веселун і смітить грішми. Гаразд, уявімо, що це справді так. Тим гірше для нього! Бо якщо відкинути щедрість, усі інші його риси можуть викликати лише огиду в такої романтичної молодої дівчини, як моя знайома. До того ж він, мабуть, не знає жодного вірша, а я можу, не затинаючись, продекламувати напам'ять щонайменше двадцять; він, безумовно, не покаже жодного сузір'я на небі, а я читаю небосхил, як книгу.
Про яку ж його вищість може бути мова?
Міркуючи так, я відчув, що серце моє сповнене рішучості. Треба було рятувати мою знайому від непроханого гостя, від цього нахаби. І я вже ступив був крок до хвіртки, щоб постукати як слід палицею, коли ноги мої враз наче підітнулися. Я пройшов цього дня дуже багато, і не дивно, що відчув кволість у ногах.