На галереї, над моєю головою, задзвенів сміх — неначе заливалося з десяток сріблястих дзвіночків, неначе задзюрчали всі гірські струмки, що впадають у Доспатську річку. То був веселий дівочий сміх. Сміялась моя синьоока знайома, сміялась на весь голос, з усього серця. А тому сріблястому сміхові вторував баритон. Він жахливо бубонів, і на його тлі сріблясті дзвіночки, здавалося, дзеленчали ще голосніше.
Зроду я не чув огиднішого дуету.
Цього дня я й справді находився й відчував кволість та непереборне бажання якнайшвидше забратися звідси. В Халіловій чешмі не було нічого такого, що могло б затримати мене. Це звичайна кам'яна чешма з двома жолобами і колодою, з якої п'є худоба. В інших місцях теж є такі ченши, навіть з трьома жолобами.
Отже, не було рації залишатися тут. Мені аж стало шкода себе, коли подумав, скільки часу я згаяв під піддашком, розглядаючи цей буденний витвір людських рук.
Дощ почав стихати, але коли б він і не вгавав, я все одно пішов би звідси. Мені завжди подобалось вертатися додому в дощ. За своєю вдачею я чоловік суворий і вважаю за слабкість ховати голову від дощу під якимось там черепичним піддашком.
Я застебнув брезентову куртку на всі гудзики і не кваплячись рушив розгрузлою дорогою. Хай моя знайома побачить згори, з галереї, що і в таку жахливу погоду я не зупиняюсь під черепичним дахом її будинку і не вважаю за потрібне стукати в її хвіртку. Хай побачить, що я й не згадав про неї. Хіба мало клопоту у ветлікаря, щоб ні сіло ні впало заходити у кожну хату на своєму шляху?
Знаю, вона підбіжить до вікна, гляне вниз і гукне мене дзвінким голосом, але я вдам, що не чую її. А коли дівчина одчайдушно покличе мене вдруге і навіть утретє, озирнуся і зневажливо махну їй рукою.
Отак я і зроблю! Махну їй зневажливо рукою та й піду собі. Побачимо, чи буде в неї після цього настрій сміятись і розважатися зі своїм гостем!
Я йшов не поспішаючи. Вода струмочками стікала з мого чуба, забиралася за комір куртки і неприєно збігала вниз по спині. Та я не зважав і спокійно простував далі, як то личить дужій людині.
Пройшовши метрів, тридцять і не сприймаючи навколо себе нічого, крім плюскотіння дощу, що поливав розкислу землю, я раптом вирішив наддати ходи, бо ніколи, між іншим, не любив іти повільно й флегматично.
Отак, не розбираючи дороги, чалапаючи по калюжах і відчуваючи у грудях страшенну пустку, я нарешті дочвалав до своєї оселі, яка, здавалося, настовбурчилась, мов квочка, за колючим тином. Тітка Пантеліїха жила тепер у свого сина в новій кам'яниці посеред села, а в цій халупі з цегли та моховитої дахівки господарював я. І хоч на вигляд вона не дуже відповідала моєму суспільному становищу, я жив у ній щасливо і байдуже думав про сучасні будинки з заскленими верандами та сонячними еркерами.
Моя халупа, мокра і приземкувата, наполовину схована за похиленим тином з сукуватого гілляччя та кущів тернику, мала справді жалюгідний вигляд. Але в усьому винен проклятущий дощ. Навіть справжній палац, подумав я, не здавався б веселішим під цим похмурим, мокрим листопадовим небом.
Сказати по правді, я ні про що не думав, коли стромляв ключ у заіржавілу замкову щілину. Мені було однаковісінько, ввійду я в палац чи в курінь, сяятиме за дверима мармурова колонна зала чи темнітиме кімната з долівкою і старовинним задимленим, цегляним вогнищем.
Звичайно, ніяка несподіванка не чекала мене за дверима і ні про яку мармурову залу не могло бути й мови. Я наче пірнув на дно глибокого виру, так тихо і спокійно було навколо. Тільки вряди-годи чулося сичання: це дощинка падала на гарячий присок. Пахло головешками та смолою. До цього запаху домішувався ледь відчутний подих давнини: діжі, що й досі відгонили тістом з кукурудзяного борошна, закурені глечики на полицях, де булькотіла колись квасолева юшка, підсолоджена пожовклою аличею, видовбаний гарбуз із дерев'яними ложками сповнювали халупу старовинним, затхлим ароматом.
Ось чим зустрів мене мій палац, коли я причинив за собою двері.
Діставшись у пітьмі до того місця, де висіла гасова лампа, я зняв з неї скло і запалив гніт. Потім зайшов у суміжну кімнату, відмінну від першої лише тим, що була менша й без вогнища, і переодягся в сухе.
Закінчивши свій туалет, я відчув таку пустку в душі й навколо себе, що аж злякався. Неначе те, що зветься життям, відокремилось від мене і я рухався в якійсь напів-
темній і забутій домовині, рухався, мов автомат з м'язів та кісток. Нічого не хотілося робити, не хотілось навіть думати.