— Пробачте,— старший шифрувальник усміхнувся.— А якщо ми зазнаємо фіаско і не прочитаємо шифрограми «Гермеса»?
Полковник Манов мовчав.
— Слухайте,— раптом перейшов він на «ви».— Я, здається, порадив вам піти погуляти. А коли не хочете, то в кімнаті чергових є похідне ліжко. Лягайте і поспіть годинку-дві. Мені набрид ваш скепсис!
Старший шифрувальник виструнчився:
— Дозвольте йти?
«Ох, і зітхають, мабуть, за ним дівчата!» — подумав полковник. І знову відчув смуток. Він тепер не клубочився у грудях, як примарна хмара, а жалив серце. Полковник Манов спробував усміхнутись безтурботно і підбадьорливо.
— Час добрий!
Близько третьої години дня в управління прибув просто з кордону майор N. Поки він доповідав полковникові Манову про події минулої ночі і про свою знахідку, у фізико-хімічній лабораторії управління держбезпеки фахівці вивчали предмет, який він приніс. Через півгодини перед Мановим уже лежали збільшені фотокопії предмета, знятого з усіх боків. Біля верхнього правого ріжка на одному знімку було видно чіткий відбиток великого пальця. Широкі розпливчасті лінії його свідчили, що палець чималий. В усякому разі, він належав великій і грубій руці.
Полковник швидко переглянув знімки і спитав лаборанта:
— Чи з'ясували ви походження і призначення предмета? Лаборант, сивоголовий чоловік із суворим і похмурим
обличчям, відповів:
— Походження предмета, на жаль, з'ясувати не вдалося. Що ж до його призначення, то тут усе ясно — це касета фотоапарата для знімання вночі в інфрачервоних променях. У касеті міститься спеціальна фотоплівка завдовжки шість метрів. Вона зовсім чиста, накручена на барабан і підготовлена для знімання. Але касету не вкладали в камеру жодного разу. Це видно з того, що в її каналі — порох. Певно, ця касета була резервною і випала з сумки або з кишені невідомого фотографа. - Лаборант вимовив усе це повільно, рівним і спокійним голосом, наче читав якийсь нудний текст.
Коли він вийшов, майор N збентежено завовтузився на своєму місці і попросив дозволу закурити.
— Ви чомусь хвилюєтеся? — спитав його полковник і, глянувши на свою ліву руку, покладену на підлокітник крісла, помітив, що пальці тарабанять по кріслу, немов по клавішах рояля. «Самі це роблять,— подумав він,— без команди згори».
— Не треба так хвилюватись,— намагався заспокоїти віп майора.— Трапляється і таке. Хтось пробирається в темряві, клацає апаратом і фотографує засекречені об'єкти.— А думка про пальці крутилася в голові, всупереч його волі, як випущена пружина. «Ні, команду було дано згори, звичайно, інакше жоден м'яз не сіпнувся б у нього».
— Але, товаришу полковник,— випростався майор.— Тепер ідеться не про якийсь «засекречений об'єкт», а про споруду, що має величезну вагу для оборони країни. Якщо її сфотографовано...
— А ви сумніваєтесь? — урвав його полковник. У його спокійному голосі вчувалися нотки іронії та подиву.
Майор похитав головою.
— Тоді чому ви кажете «якщо»? Ви певні, що споруду сфотографовано, чи ні? Одне з двох.
— Сфотографовано,— твердо відповів майор.
— А які у вас підстави думати, що її сфотографовано?
— Два факти,— відповів майор.— Два факти дають підстави думати так. По-перше, провокація у третьому районі сектора L — Z, по-друге, туман. Стрілянина у третьому районі примусила командування «Момчила-2» посилити охорону об'єкта з північного боку. Невідомий скористався цим, щоб перетяти два ряди дротяного загородження і непомітно пробратись у зону. До того ж стояв туман і щось побачити було майже неможливо, товаришу полковник. Такого туману в цих місцях я не пам'ятаю.