-- Жаклін, всім цікаво, як там? Як ви почуваєтеся?
-- Перш за все, я дуже щаслива, -- відповіла Жаклін. – Гадаю, всі інші теж. Це прекрасне відчуття, бути тут, в країні, що переживає страшне лихо, і нести їй вашу допомогу.
-- Втома вам не перешкоджає?
-- Ні, все не так погано. Зараз тут справжня спека, після обіду було тридцять чотири градуси Цельсія, але всі ті листи, які постійно отримує наш комп’ютер, значно підіймають наш дух. Я хотіла б відповісти на кожен і особисто подякувати, але їх так багато, що мені не справитись. Дякую, що стільки людей думає про нас, а головне, що ви думаєте про маленьку Ольгу та її ровесників.
-- В нас новини зі студії, Жаклін, -- долучився до розмови мулат. – Саме зараз було встановлено новий рекорд в нашій акції: повних два мільйони. Скажи нам, два мільйони – це багато?
-- Дуже багато.
-- Ми теж так вважаємо. Цих два мільйони внесли у фонд маленької Ольги антидепресанти Ekstaza D. Пам’ятайте, що від сьогодні, роблячи своє життя кращим з Ekstaza D, ми не тільки не ризикуємо стати наркозалежними, а й можемо допомогти дітям з охопленої війною бідної країни.
-- Я дуже рада, -- промовила усміхнено Жаклін. – Але я хочу дещо сказати. Всі ці дари, які за нашим посередництвом потрапляють на Схід, можна розглядати з двох сторін. Якщо дивитися на них з точки зору потреб, то всі пожертвування надто малі. Але я волію вимірювати великодушність наших телеглядачів і спонсорів серцем, яке вони віддають цим дітям. А тут, в цій далекій, страшній країні, де стільки страшних людей, ці беззахисні істоти так сильно потребують серця, і за цією міркою, -- тут її голос почав звучати урочисто, -- кожен дар однаково прекрасний. Одна марка, чи десять мільйонів. І за кожен дар, я вам однаково глибоко вдячна.
-- Ой, як красиво ти це виразила, Жаклін, -- схвилювалися ведучі в студії. – Тільки ти вмієш так потрапити в саму суть справи. Скажи, будь ласка, що наші глядачі побачать після перерви?
-- Після перерви буде щось особливе. В нас тут гість, лікар Вендзиловіч з Львівської лікарні Доброго Миколи, який не тільки розповість нам про Ольгу, але й дуже фахово представить апаратуру фірми Lin Tan, що підтримує життя маленької Ольги та десятків інших дітей.
-- Залишайтеся біля телевізорів! Ми повернемося до Жаклін і лікаря Вендзиловіча відразу ж після перерви!
І знов перерва на рекламу, цим разом довга, шестихвилинна.
Весь цей час, на іншій третині екрану, біля вікна, на яке Даг вивів телебачення, рухалися колонки котирування акцій. В якусь мить в них почали повторюватися повідомлення з біржі в Сайгоні, іншого разу всю увагу Дага привернуло падіння на три пункти в секторі високоточного виробництва для сільського господарства. Це мало опосередковане відношення до його головної спеціальності – торгівлі медичною апаратурою, а крім того могло бути пов’язаним з якоюсь іншою справою, яку паралельно вела фірма. Він зменшив телепередачу до малесенького вікна в нижньому кутку екрану і почав збирати дані з моніторів, намагаючись зорієнтуватися в ситуації.
Поки він переконався, що йдеться тільки про якісь проблеми з індокитайським прибережним транспортом, доктор Жаклін встигла провести телеглядачам екскурсію по конвою і представити ще кілька людей, які відзначилися під час порятунку малих дітей. Камера докладно показала кожен вузол заплутаних електричних дротів, що оточували бліду дівчинку, занурену в сніжну білизну фургона, як в крижаний саркофаг. Потім оператор ще запхав об’єктив у кілька кабін, було сказано кілька зворушливих слів і програма повернулася в студію.
Зрештою Даг з’єднався з офісом, повідомив, що буде за десять хвилин, зняв віртуальні окуляри й заховав їх у шухляду під столом.
За вікном далі було так само сіро, темно і слизько.
В барі стало ще більш порожньо, ніж коли він сюди прийшов. Дівчина, не маючи роботи, дивилася щось на маленькому екрані біля бару, спершись ліктем на стійку і схилившись сексуально, з однією ногою на перекладині стільчика.
В неї був латинський тип вроди, гарні, темні очі, а на причепленому до блузки ідентифікаторі ім’я – Паола. Не найгірше ім’я, подумав він.
-- Паола, я хотів би заплатити, -- промовив він, вручивши їй картку. І зітхнув , вдаючи втому. – Гарно тут у вас, та мені пора. Робота.