Велетенські площі та широкі вулиці в центрі міста перетворилися в королівство проїжджого транспорту і всіх, хто жив з їхньої обслуги. Навколо великої зали, вже багато років непотрібного, залізничного вокзалу, на знищених рештках колишнього бульвару і парків, розташувалися бараки, лотки й паркінги. З ранку до ночі тут тривав рух і гам, повітря переповнював сморід смаженої ковбаси та самогонки, люди торгувалися, сварилися і мирилися, працювали й відпочивали, різалися в карти й чпокали дєвочєк.
Майор Кольцов чудово знав, що в епоху, коли допитливі очі можуть і вдень і вночі слідкувати за кожним з навколоземної орбіти, кращої криївки, ніж базарний натовп, не знайти. Тому заздалегідь вибрав місцем стоянки для обидвох конвоїв галасливий пункт в колишньому міському парку, біля підніжжя зарослого пагорба, майже посередині великого токовища, в яке давно перетворилося це місце. На вершині пагорба стирчали, немов пеньок зламаного зуба, рештки цементного цоколя. Кольцов не знав, кого конкретно зображала повалена статуя, але забуття і приниження, в яких вона опинилася після повалення, становили для нього достатній доказ, що вилізаючи з машини, варто на якусь мить зняти берет. Цим демонстративним жестом чоловік, що наближався до сороківки, у військовому камуфляжі, з-під якого виглядав смугастий тільник, віддав честь героям, які в його голові залишалися живими. Так насправді майор Кольцов не був майором. У війську він не встиг дослужитися вище молодшого лейтенанта, його швидко вигнали – зі своєю простолінійністю і ненавистю до корупції потрапив у неласку генеральській кліці. Звання майора він присвоїв собі сам, коли зв’язався з Лішнєвим. Він потребував звання, щоб приховати своє ім’я та по батькові, яких не любив і не хотів, аби йому їх нагадували. Зрештою, крім нього самого, мало хто їх знав. Кольцов наказав звертатися до себе виключно за званням, в крайньому разі, “таваріщ камандір”.
На відміну від більшості людей, що роїлися на Дорозі, та в містах і селах, які її обслуговували, які топтали одне одного у боротьбі за владу, гроші та жінок, Кольцов прекрасно знав, навіщо він живе. Звичайно, він зрозумів це не відразу. Для цього було потрібно пережити багато життєвих розчарувань, зазнати багато принижень і кривд. Але тепер Кольцов знав, де корінь всіх бід. І знав, на що варто витратити останні роки свого змарнованого, як він вважав, життя.
Їх було варто витратити на помсту.
Майор Кольцов не був дріб’язковим. Життя в нього не дуже вдалося, але що ж – буває. Інші не мали й того, що він. Не за цим він шкодував, і не за це прагнув помсти.
Майор Кольцов не міг пробачити того, що зробили з його Родіной. З великою, гордою Росією. З найвеличнішим народом, який тільки носила Земля, і водночас народом, який досі спав, як Ілля Муромець, і дозволяв бити себе і принижувати кожному, хто тільки бажав.
Кольцов, як всі росіяни, любив Вітчизну і гордився нею, але цю гордість незмінно псувала гіркота, що його народ пережив стільки підлості й зрад. Росіяни винайшли струм, і літак, і парову машину, вони перші полетіли в космос, вони перші повернули русла рік – але сьогодні ніхто вже цього не пам’ятав. Це вони, принесли стільки жертв, щоб цивілізувати пів Азії, і Кавказ, і Центральну Європу – і ніхто їм за це не подякував. Великі винаходи покрали, цивілізаційне диво згубили бандити… Кольцов добре пам’ятав, що та біда, яку він знав з дитинства і яку бачив навколо себе зараз, прийшла не просто так, а з самопожертви. Наскільки далеко він сягав пам’яттю в минуле, все: машини, кури, цукор, черевики, а навіть канфєти – все йшло до Польщі, на Кубу, чи в Анголу, з братською допомогою. А тепер ці гади, ці паразити, які стільки добра зазнали від Матушкі Расії, раз за разом кусали її, розбещували молодь і корумпували керівників.
Завжди, коли Кольцов думав про цю жахливу несправедливість, яка випала на долю його народу, його охоплювала холодна, гостра, немов лезо, ненависть. Він ненавидів українців, які за подаровану цивілізацію відплатили Росії тим, що продалися чужинцям. Ненавидів поляків, які невблаганно вдиралися на цю землю своїми фірмами, спілками й капіталами, ненавидів людєй с Запада, чванливих і зухвалих, які немов робили ласку приїжджаючи сюди, щоб привезти скляне намисто, як якимось дикунам. А найбільше за всіх він ненавидів єврєєв, які за цим всім стояли. Ненавидів їх за те, що вони влаштували більшовицький переворот, щоб за німецькі гроші ввергнути Росію в криваву громадянську війну, і за те, що потім вони продалися зрадникам і демократам, щоб згубити справу великого Сталіна.