А так його візит на пагорб перетворився в люб’язний обмін кількома фразами, який вівся з безпечної відстані від вартового, що стискав рушницю. Гучко і Костуркєвич поїхали кудись в інше місце, куди – не твоя справа, військова таємниця. Говори, чоловіче, що в тебе за справа, і – останнє слово вартовий особливо підкреслив інтонацією – не мороч солдатам голову.
Цим він особливо розлютив Перхата. Зазвичай “солдатом” називали кожного, хто служив братві своїми кулаками й пушкою. Люди Скребеца вважали це профанацією: звання солдата належало їм і тільки їм, вжити його до когось іншого вважалося смертельною образою, з усіма наслідками, що з цього випливали.
Річ у тому, що хоча чесняки служили в Скребеца, справжніми солдатами вони не були. Не більше ніж горили Куклата, які пильнували привезених на паркінг дєвочєк. Однак везунчики, яким вдалося потрапити на цю службу, вважали себе незмірно кращими, ніж звичайні молодци й узурпували собі такі самі права, які мали стрільці з міжнародного контингенту. Звичайно, так насправді, вони до них навіть близько не стояли. Тих, в їхніх брониках і великих шоломах, нафаршированих електронікою, звичайна людина, озброєна тільки автоматом, перемогти просто не мала шансів. Але тому вони були надто цінними, щоб охороняти трупи.
Так чи сяк, плани на вечір кобилі під хвіст і Перхат вирушив назад, старанно прикриваючи рукою пляшку на стегні, яку він не міг дочекатися, коли відкриє. Коли він був вже низько, десь на одній третій схилу, то пригадав собі, що не має куди подітися. Адже в припливі доброти віддав кабіну вантажівки, аж до другої ранку, своєму помічникові, а вислуховувати історії про черниць з трунами, про придорожні з’яви, які віщують нещастя, про дерева, що плачуть голосом немовляти й схожі нісенітниці, настрою в нього не було.
Він подумав собі, що зараз повинен піти до Жаклін. Піти, постукати в двері її пікапа, а коли доктор Тенар відчинить, повідомити її з широкою посмішкою, що, хоче чи не хоче, їй доведеться прийняти його на ніч, бо він не має де спати.
Тільки замість неї, найправдоподібніше, відчинить Клод. Він пригадав собі його слова про волохатого дикуна і відразу гнівно відкинув думку про візит до пані лікар. Подумаєш. В нього були десятки красивіших дівчат, і то таких, для яких він становив недосяжну мрію.
Зрештою, йому не залишалося нічого іншого, як тільки всістися у високій траві біля стежки, спертися спиною на гнилий стовбур і пити в самотності.
Саме так він і поступив.
Дрібні вогники під ногами щораз більше колихалися і відпливали. Відпливала теж лють, яка мучила його з самого ранку. Зате з кожним ковтком алкоголю, який розчинявся на язику, наростало почуття невдоволення.
Перхат сидів так вже досить довго, коли побачив, як стежкою, що вела до стоянки, повільно наближається постать. Худорлява, невисока постать з накинутою на плечі блузкою.
Вона йшла повільно, обережно ставлячи ноги. Час від часу зупинялася і довго вдивлялася у вершину пагорба. Чим далі вона відходила від стоянки, тим частішими ставали зупинки.
Це була Жаклін. Він нерухомо чекав, намагаючись дихати якомога тихше, поки вона не опинилася майже на відстані витягнутої руки.
-- Небезпечно так ходити самій поночі, madame le docteur, -- обізвався він тоді.
Йому здалося, що в її очах промайнуло полегшення.
Вона підійшла.
-- Адже Ви самі сказали, що це безпечне місце. Що на пагорбі є блокпост.
-- Так. Тільки я забув сказати, що цей блокпост пильнує мертвих, а не живих.
Жаклін сіла на траві поруч з ним.
-- Мертвих?
-- Два місяці тому тут відбулася стрілянина між людьми Скребеца і краснодарською братвою. Кільканадцять вбитих. Хлопці Скребеца поховали своїх на цьому пагорбі. І тепер пильнують. Все просто.
Вона легко похитала головою.
-- Ще одна річ, якої мені не збагнути. Навіщо пильнувати мертвих? Вони можуть втекти?
-- Для того, щоб колгоспники їх не відкопали й не обдерли, -- відповів він тоном, яким пояснюються очевидні речі маленькій дитині. – Солдатів хоронять в порядному одязі, в чоботах, з цілою купою цінних дрібниць. Така тут мода. Людина для того служить якійсь братві, фірмі чи спілці, щоб мати за це певні привілеї, які відрізняють солдата від звичайного людського лайна. Кожен камандір чи отаман повинен про це пам’ятати, інакше втратить обличчя. Якщо когось вб’ють на службі, шеф просто зобов’язаний влаштувати йому пристойні похорони. Солдата не можна просто кинути в яму і засипати, як непотріб. І не можна допустити, щоб потім місцеві гієни порушували його вічний спочинок. А Скребец, якщо десь йому вб’ють людину, завжди залишає біля могили варту, поки труп і все, що при ньому, не згниє. Тобто, приблизно, на три місяці.