Майор ворухнув курсором і радіомаяки потухли, немов здмухнені свічки на торті іменинника. Він ще більше скоротив діапазон хвиль, аж простір довкола нього заповнився неймовірно сильним, блідим світлом – немов повний місяць раптом завис прямо над Землею. Довкола нього знов з’явився пейзаж; немилосердно голий у потоках гострого світла, що били з неба, тепер у ньому було щось моторошне. Кожна щілина в землі, кожна нерівність, втративши покров трав, туману чи хоча б непрозорого повітря, разили в очі, немов гола кістка, що визирала з тіла.
Він перейшов вже у діапазон найкоротших хвиль, а сяйво, що лилося з неба, походило з військових супутників телевиявлення, які роками мозольно збирали дані для наддержав, які щораз менше цікавилися ними.
Тепер офіцер вирушив у протилежний бік, до нижчих частот. Кожної миті навколо нього і понад ним запалювалися кольорові вогні, стовпи й квадрати радіохвиль. Чарівне світло тремтіло і вібрувало, коливалося сотнею різноманітних ритмів, різними методами просвітлювало пейзаж і предмети, то зупиняючись на матових поверхнях, то змінюючи їх в прозорі шати кристалічних структур. Радіорефлектори виблискували в різних пунктах примарного краєвиду, немов іскорки світла на снігу, мчали по небу, зрідка прошиваючи пагорби й рівнини, зосереджуючись на дорогах і перехрестях. В діапазоні ультракоротких хвиль світлова феєрія досягнула максимуму, затопивши все сліпучим блиском, а потім раптово перетворилася в темряву і перейшла в зеленаво- бурий марсіанський пейзаж, намальований інфрачервоним випромінюванням.
Під час цієї подорожі по діапазонах, один з пунктів далекої дороги, раз за разом, блимав різнокольоровими вогниками. Їх було так багато, що офіцер наказав комп’ютерові показати всю гаму випромінювання, що випливало звідти.
Ще ніколи у своєму житті він не бачив нічого схожого. Конвой сяяв на всіх частотах, як новорічна ялинка. Світили червоним передавачі телевізійних хвиль, полум’яніли яскраво-червоним кольором чотири діапазони УКХ, мигав радіолокаційний маяк, тремтіли фіолетові вогники бекапів бортових комп’ютерів потужних вантажівок, що в режимі реального часу передавали в штаб-квартиру копії обробленої інформації.
А на другій машині, рахуючи з чола конвою, аж ранила очі іскра, що мерехтіла всіма барвами, від темно-фіолетової до яскраво-жовтої. Таким чином у спектровізуальних проекціях відображалися шифровані супутникові радіотелефони, сигнал яких безперестанно перескакував з однієї частоти на іншу, так щоб максимально ускладнити сканування всім, крім належного приймача, який, через це божевільне метання по частотах, вівся у окремо зашифрованому допоміжному діапазоні.
Звичайні конвої не мали такого спорядження. Офіцер наказав комп’ютеру проаналізувати рух різнобарвної іскри і наложити його на записану в зовнішній пам’яті карту. За якусь мить золоті нитки вишили на внутрішній стороні забрала орієнтовний ескіз. З нього виникало, що конвой минув Параховку, найзручніше на цій трасі місце для нічлігу, і повільно просувався далі.
Майор запитав у комп’ютера, чи є якісь пропозиції. Отримав ідентифікаційні номери радіолокаційних маяків і частини передавачів. З записів виникало, що вони належали фірмі зареєстрованій у Львові, за конфіденційними даними, пов’язаній з таким собі Ставишиним.
З точки зору майора, цей Ставишин не був кимось важливим чи грізним і Федір втратив інтерес до цієї справи. Автоматично перекинув дані в комп’ютер свого БТРа, одного з двох, наказавши йому й надалі спостерігати за відрізком між Бояркою і Чорним Віражем. Камери на турелі віджили, незначно повернулися. Саме в цю мить забрало офіцера піднялося з ледь чутним шелестом, зникаючи в подвійній броні шолома.
Федір Ступак примружив очі. Знову був сонячний вечір після спекотного серпневого дня, знову оточена купою сміття поляна біля вершини пагорба й іржавий пейзаж, в якому було майже неможливо відрізнити стрічку далекої дороги.
*
Назви Чортів Віраж не було на жодній карті. Її вживали тільки люди, що користали з цієї дороги – чумаки, кур’єри й такі, як Перхат, одночасно перевізники, провідники й охоронці, що наймаються супроводжувати конвої.
Звичайно, пояснював розлючений Перхат, він не має наміру там сьогодні проїжджати. Тільки повний дебіл буде пхатися вантажівками на Чортів Віраж поночі. Тоді чому він не зупинився на ніч в Парахівці, як це робила більшість караванів, що рухалися на Київ? – хотів обов’язково знати голос на другому боці супутникового телефону. В нього є свої причини й він не мусить їх пояснювати, відповідав на це Перхат. Це він веде конвой, не сидить в офісі гешафтфюрера під Кельном, а знаходиться на місці, й до того ж знає цю околицю, як своїх п’ять пальців. Ні, він також не має наміру повертати на Радомишль, немає жодних причин з’їжджати з траси. Чи можу я відповісти Бюро? Звичайно, що можу. На покинутому паркінгу, за якихось п'ятнадцять кілометрів. Так, саме посеред поля. Не ваша справа. Звичайно, можете повідомити. Авжеж, Перхат знає свої обов’язки. Перхат розуміє вагу і особливу ситуацію цього замовлення, звісно замовник має право вимагати пояснень, але він не буде щопівгодини розповідати кожному мудаку, який саме добрався до телефону, скориставшись тим, що всі старші товариші пішли вже додому. Та повідомляй, хай тебе качка копне, і давай закінчувати цю розмову, поки я ще не почав пояснювати тобі, хто тебе зачав і за яких обставин.