До біса, адже це не його вина. Інколи його охоплював страх, що він надто порядний, щоб добитися справжнього успіху в цьому світі.
Він не мусить говорити їй це відразу завтра, подумав Даг сонно, опускаючись в м’яке забуття. Всі справи, якими він займався, йшли чудово, тож він, напевно, затримається в Сіетлі ще на кілька днів.
Саме в цю мить обізвався телефон. Звук, який видавав з себе цей невеличкий апарат, інтегрований з годинником, органайзером, і базовими функціями мережевої станції, розпрацьовували довгими місяцями під керівництвом різноманітних отоларингологів і психіатрів. Цей звук, що лунав десь на межі частоти слуху, немов цвірінькання, від якого вивертало всі нутрощі, міг підняти мертвого з могили. Даг не уявляв собі, як вони добилися цього ефекту, але в усякому разі знав, і це підтверджував кожен, з ким він розмовляв, що запрограмований в їхніх телефонах сигнал тривоги на кілька секунд викликав приступ ірраціонального, панічного страху.
Він вискочив з ліжка, мов ошпарений, з калатаючим серцем, і кинувся навпомацки шукати джерело жахливого звуку. Нарешті знайшов апарат в купі кинутого на крісло одягу. Коли Даг його розкладав, зауважив, що Паола сидить в ліжку, судорожно притиснувши простирадло до накачаних силіконом грудей, і такими витріщеними від жаху очима, що за інших обставин він, мабуть, пирхнув би зі сміху.
-- Лі Мітчер, центральний офіс, -- відізвався голос в телефоні. – Даг, у нас поважні проблеми. Залогуйся по швидкій лінії.
-- Аж так? – Даг вже одягався, стискаючи телефон між плечем і вухом.
-- Ага. Ти в себе?
-- Так.
-- Тоді буде швидше, якщо ти поїдеш в офіс. Я зараз розбуджу там кого треба, нехай підготується. Кризова група почне роботу через тринадцять хвилин. Це все.
Даг не хотів бути тим членом групи, який запізниться.
-- Ей, зажди, -- він пригадав собі це питання в останню мить, коли людина з центрального офісу вже виключалася. – А, властиво, що трапилося?
-- Контакт з Санта Клаусом під серйозною загрозою. Включи собі пряму трансляцію.
Він знайшов час, щоб погладити дівчину по довгому, чорному волоссю і сказати кілька слів з проханням вибачити, але це були тільки механічні рухи. Він вже не міг думати ні про що, крім незавершеної операції.
Річ в тому, що він вів цю угоду від початку до кінця. Що б там не трапилося, не повинно виявитися, що це він помилився.
Бувало, що він інколи нарікав на цей відносно невеличкий, позбавлений розкоші готель, у вікна якого заглядала реклама пирогів Тьомкіна. Але він обрав його з думкою про такі ситуації, як ця. Бути постійно на зв’язку -- одна з трьох головних вимог, які ставилися перед менеджерами його рівня. Потрібно було або тягати за собою купу спорядження, або не віддалятися від комунікаційного центру більше, ніж на прописані в статуті десять хвилин. Даг мав невдалий досвід з центрами у великих готелях, в критичну мить там завжди виявлялося, що щось не пасує, щось неможливо відрегулювати, а єдина особа, яка має хоч якесь уявлення про місцевий брухт, саме пропала з єдиним екземпляром карти, що відкриває доступ до контрольної панелі системи. З двох зол він волів бути прив’язаним до місцевого офісу на десятихвилинному поводку.
О цій порі, на порозі ночі, в околицях набережної було вже майже порожньо. Він розігнався довгою, вузькою вулицею, що вела до океану, потім повернув наліво на головну магістраль, а вже за мить під’їхав під великий, срібний офісний будинок, що нагадував дольку апельсина у поперечному розтині. Це зайняло тільки кілька хвилин, тому Даг навіть не мав часу увімкнути в машині прямий ефір. Внизу у вестибюлі система безпеки будинку поглянула Шафу на райдужну оболонку, зісканувала папілярні лінії й тільки тоді прийняла його магнітну картку. На нього вже чекав ліфт, а на двадцять третьому поверсі, в офісах NFG, готовий комунікаційний центр і досі дещо заспаний черговий. Даг, не витрачаючи часу на привітання, кинувся до робочого місця, однією рукою вставляючи в щілину картку, другою розпочинаючи процедури ідентифікації та підключення до віртуального стола для телеконференцій.