Хай там як, це означало, що зараз буде з’їзд направо, на широкий, вкритий гравієм майданчик біля підніжжя невеликого пагорба. І що за мить Жаклін вийде з кабіни його вантажівки. Перхат не міг зрозуміти, як це трапилося – коли вони вирушали, він був упевнений, що цю ніч проведе в її бусі, і от пробалакали весь день про дурниці, а він був так само далекий від мети, як вранці.
Зрештою, він навіть втратив охоту. Зовсім не знав, що сказати. Злився на неї. Власне кажучи, він був злий на лікарку весь час, відколи вперше побачив її у Львові, а факт, що з невідомої причини його охопила хвороблива потреба зірвати з неї вбрання і відчути під собою, тільки розпалював цю злість. А найбільше розпалювало його лють невиразне відчуття, що намагаючись зацікавити відому лікарку своєю особою, він робить з себе блазня.
-- А крім того, з таким керівником, як Ви, ми не можемо ставати табором поблизу якихось населених пунктів, -- щось змусило його повернутися до справи, коли Клод відключився.
-- Слухаю?
-- Нічліг. Ви питали, чому в чистому полі. Так от, тому, що в іншому випадку, зараз налетів би натовп жебраків, дітей та жінок, почали голосити й ламати комедію, і Ви замість того, щоб погнати їх к єбєнєй матєрі, почали би роздавати вантаж. Як минулого разу. Гадаю, що це приємно, якусь мить почуватися доброю феєю з казки, але якби я Вам це дозволив, то до Києва ми б привезли порожні ящики.
Вона стиснула губи.
-- Але це взагалі не Ваша власність.
-- Власне, що так. Я відповідаю за вантаж.
-- Вантаж призначений саме для цих людей. Не бачу причин, щоб…
-- Вантаж призначений для доброчинного фонду в Києві, -- перебив він її з натиском. – Підпишуть мені доставку, тоді прошу дуже, мене більше нічого не обходить. Ви собі повернетеся в свою веселу Францію, а я залишаюся тут, і не маю наміру накликати на себе їхню немилість.
Тепер Жаклін дивилася на нього здивовано.
-- Я геть не розумію…
-- Ви багато чого не розумієте.
Він вкусив себе за язик. Пішла вона до біса, подумав. Пішло воно все до біса. Обійдеться. Сьогодні він сам не свій, оце й усе. Ввечері піде до охоронців на пагорб, вип’ють якусь плящину, на душі й полегшає.
З’їзд направо. Пригальмував. Потрібно би сказати по інтеркому, що тут вони заночують, що на сьогодні все, але навіщо? Що вони сліпі? Машина заколисалася на вибоїнах. Жаклін мовчала, Перхат теж. Він волів не придивлятися до неї. В телеку бовдурів замінив кремезний чорношкірий з поголеною в паски, як в борсука лисиною, який ритмічно щось скандував, тручись товстим пузом об хористок.
Факт, вона нічого не розуміла. Зрештою, навіщо їй розуміти? Вона приїхала з іншого світу, зробить своє і повернеться туди, де її місце. Важко мати до неї якісь претензії. І важко вимагати, щоб було інакше.
Засипаний гравієм, велетенський майданчик був уже порожнім – о такій порі тут ніхто не сподівався клієнтів. Перхат скинувши швидкість до мінімуму, повернув одинадцятиметрову махину і поставив її борт об борт з вантажівкою Великої П’ятниці, передом в напрямку виїзду. Тоді виключив мотор. Якусь мить вдивлявся у сухі зарослі, що відділяли паркінг від траси.
-- Ну, на сьогодні все, -- сказав він нарешті.
-- Так… Дякую, -- кивнула вона головою. – Піду я. Мені ще готуватися до вечірнього прямого ефіру.
Несподівано для самого себе Перхат доторкнувся їй до руки – тонкої, доглянутої руки, що завмерла під його долонею. Він наважився поглянути їй в очі. Здається, вона не злилася на нього.
-- Перепрошую, -- він не звик вживати це слово надто часто. – За те, що я сказав.
Вона похитала головою.
-- Немає за що перепрошувати. Мабуть, це правда. Інколи в мене таке враження, що я чогось тут дійсно не розумію.
-- Нехай так і залишається. Для Вас краще.
Так, тепер нарешті він міг би розпочати розмову, до якої примірявся від самого ранку, і яку зірвав дзвінок з Кельна.
-- Піду я, -- повторила вона після довгої паузи. – Мені потрібно готуватися…