Мало хто знав, що Професор вже добрих кілька років щораз рідше залишав свою розкішну віллу. Керувати бізнесом він доручив найстаршому сину, який отримав в Америці блискучу освіту, що не мала нічого спільного з медициною. В той час як поточними справами займався Кузєв. Тільки втаємничені знали, що так насправді саме Кузєв завжди був справжнім мозком і що це його здібності привели лікарню до успіху в важкі часи. Кузєв був достатньо спритний та розумний, щоб долучитися до еліти. Але самого розуму було мало. Ще необхідними були відповідна стартова позиція, зв’язки, фортуна, яку можна помножити, і нарешті харизма, що дозволила б повести людей за собою, а потім підійматися на їхніх зусиллях. В Кузєва не було нічого цього, в Костишина – все. Обоє покладалися на себе майже беззастережно, наскільки люди взагалі можуть покладатися на себе, і здавалося природнім, що молодий Костишин буде покладатися на Кузєва не менше, ніж батько.
В усякому разі, саме Кузєв придумав Сплячу Красуню і зараз переживав за неї.
На столі Кузєва стояло аж чотири телефони, але всі, за успадкованим від совітів звичаєм, служили виключно, щоб підкреслити його престиж. Справжній телефон, завбільшки з невеликий записник, він носив з собою в нагрудній кишені. Оскільки він наказав, щоб всі розмови, що мають хоча б щось спільного з конвоєм, з’єднували негайно, коли задзвонили з Кельнського офісу фонду, секретарка перервала зустріч, яка саме закінчувалася, з представниками начальника митного контролю в місцевому аеропорту. Люди, які останнім часом контролювали в Львові кордон, не мали щодо Святого Миколи жодних зобов’язань, й тому майже кожен замовлений лікарнею транспорт вимагав довгих переговорів і процедур. Варто зазначити – поки що не мали зобов’язань. Що як що, а лікування, раніше чи пізніше, потрібне кожному.
Хоча, по суті, Кельн не повідомив нічого важливого, керівник лікарні використав цю оказію, щоб залишити нудну для нього справу одному з заступників і вирушити до свого приватного кабінету.
В Кузєва було два кабінети. В офіційному, облаштованому з належною помпою в головному будинку і обробленому червоним деревом, він перебував тільки тоді, коли йому доводилося приймати клієнтів. З невідомих причин він почувався там погано і коли тільки міг, переходив у один з нових будинків, з’єднаний з головною будівлею скляною галереєю. Перехід займав трохи більше часу, однак належав до зони, недоступної для нижчого персоналу. Але цим разом, надто заклопотаний, Кузєв рушив прямо через частину лікарні призначену для звичайних пацієнтів. Не дивлячись на те, що вже опускався вечір, тут панував доволі жвавий рух. Навколо ліжок і на сходах сиділи цілі сім’ї, з рук до рук кружляла горілка і кільця ковбаси, лунали голосні розмови, запихалися вологі згортки банкнот медсестрам і санітарам, які протискалися через цей гармидер. Сини, батьки чи матері хворих товпилися в черзі під кабінетами в надії, що їх прийме той чи інший лікар. Якби вони знали, хто цей сивий чоловік, що легко накульгуючи, проходив поміж ними, то би кинулися хапати його за ноги й пхати гроші. Саме тому Кузєв ніколи не носив білий халат чи стетоскоп, за якими натовп, що кочував щоденно по лікарні, звик розпізнавати своїх богів.
Так буде ще кілька годин. Під головними воротами вже крутилася армія бусів, фургонів і вантажівок, що курсували туди-сюди між лікарнею та містом. Кузєв колись наказав, що після дев’ятої не дозволяється вже відвозити нікого з лікарні – забарився, нехай повертається до міста пішки. Властиво – це єдине, що він вимагав від водіїв. Плату за право їздити цим маршрутом він обмежив до справді символічних копійок, вважаючи, що вірність і відданість місцевих вартує більше. Він також не намагався отримати свою частку з поборів з хворих та їхніх родичів, які збирали лікарі чи медсестри. Ті, хто працював у цій частині Святого Миколи, немов у найнижчому колі пекла Данте, не одержували грошей від Костишина, їм доводилося утримуватися самим. Якщо комусь вдавалося здобути особливу шану серед клієнтів і він починав хизуватися багатством, йому можна було розраховувати на зацікавлення керівництва і, з часом, на підвищення до якогось з кращих відділів, де лікувалися пацієнти, які потрапляли в лікарню за індивідуальними рекомендаціями.
Більшість з тих останніх поблажливо відзивалися про “філантропію” Професора, який великодушно мирився з бандою галасливої бідноти, що засмерджувала йому клініку. Кузєв не мав наміру виводити їх з омани. Насправді, то не високі гості, які б астрономічні суми вони не платили та якими послугами вони б не віддячувалися, а саме ця біднота, що вишкрібала з гаманців заощадження всього свого життя, була для Святого Миколая головним джерелом доходів.