Спляча красуня
Жоден телефон контори «Ремпостач» не відповідав.
— Позасинали вони там усі, чи що? — висловив припущення товариш Безребренко — начальник управління, якому той «Ремпостач» підпорядкований, і наказав з’ясувати причину дивного явища.
Звернулися з претензіями до телефонної станції. Її працівники довго щось перевіряли, а потім відкинули претензії як безпідставні.
— Телефони у вашому «Ремпостачі» справні, — сказали зв’язківці. — А чому до них ніхто не підходить, то вже ваш клопіт. Може, там п’ятихвилинка позачергова. Або колективний виїзд на природу. Таке буває.
Припущення телефоністів не викликали заперечень, тому вирішили перечекати годину-другу, поки п’ятихвилинка закінчиться.
Однак і через три години нічого не змінилося. «Ремпостач» мовчав, наче його вже підпорядкували іншому управлінню або ліквідували під час чергової, непередбаченої реорганізації.
Тоді й вирішено було на короткій оперативній нараді надіслати до «Ремпостачу» гінця. «Для ознайомлення на місці з окремими питаннями зв’язку», — коротко визначив мету поїздки товариш Безребренко.
Довше обговорювали кандидатуру повноважного посланця і деякі проблеми, пов’язані з його делікатною місією.
Міг, звичайно, поїхати на службовій машині котрийсь із заступників товариша Безребренка чи хтось із начальників відділів. Але це одразу надавало поїздці небажаної масштабності.
«Приїдемо, — гули учасники наради, — а там люди лекцію про любов і дружбу слухають. Чи розігрують у лотерею єдиний комплект дефіцитного передплатного видання. Як ми виглядатимемо? Несолідно виглядатимемо».
Це й вирішило долю молодшого контролера Анатолія Зозуляка. Його службовий рівень для виконання делікатної місії всім видався найбільш прийнятним. З одного боку, Зозуляк контролер. Кому ж, як не йому, годиться перевіряти стан справ на місцях. А з другого боку, Анатолій контролер молодший. Отже, ніяких тобі масштабів його перевірка не має. Та й живої ваги в тому молодшому контролері — п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо в «Ремпостачі» усе гаразд — лекція чи лотерея, то Анатолія можуть і зовсім не помітити.
Так Зозуляк опинився на вулиці, під вікнами рідного управління, з досить непевним уявленням про мету свого відрядження. «Паняй до „Ремпостачу“, — напутив його товариш Безребренко, — подивись, що там і до чого».
Травневий день був сонячний, сповнений якоїсь хвилюючої невиразності, і тому Анатолій несподіваним своїм завданням особливо не журився.
«Кажуть — подивися. Що ж — подивлюся, — думав він. — А дорогою подихаю свіжим повітрям. Може, дівчину яку симпатичну зустріну».
Оті його роздумування, сподівання на зустріч з чарівною незнайомкою свідчили про молодість управлінського контролера, його загалом романтичні нахили. Виповнилося Анатолію нещодавно двадцять чотири роки. В управлінні він служив перший рік після закінчення інституту. Життя ще здавалося йому сповненим таємничих загадок і пригод, які чекають за рогом на сусідній вулиці, а не в товстенних актах ревізорів-перевіряючих, не в стінах управлінь і контор.
Після гомінкої вуличної мінливості «Ремпостач» вразив сонною незворушністю. Власне, все виглядало тут так, як повинно виглядати. Біля входу, схилившись на столик з телефоном, куняла чергова. В коридорі, вхід до якого вона охороняла, під стінами на стільцях закам’яніло відсиджували своє відвідувачі-прохачі.
Тишу порушували тільки дзвінки телефонів у службових приміщеннях. Видзвонювали вони довго, безнадійно, наче змагаючись між собою. І ніхто не хапався урвати те незвичайне змагання.
«Невже вони так зосередилися на роботі?» — здивувався Анатолій і одразу відмовився від цього чудернацького припущення. Навіть його невеличкий управлінський досвід свідчив протилежне. Що б то не було, а на телефонні дзвінки найзосередженіший службовець відповідає. Бо, на жаль, не може відрізнити службове дзеленчання від неслужбового. Завжди йому здається, що то не керівництво телефонує, а рідні чи знайомі з невідкладними справами.
Зазирнув Зозуляк до одного кабінету, до другого. Наче все, як і належить бути. Сидять ремпостачівці за столами й про щось думають. На Анатолія, щоправда, ніхто уваги не звертає. Це й зрозуміло. Молодшого контролера ще знають погано, а на першого-ліпшого відвідувача увагу звертати — ніякого часу не вистачить.
До третього кабінету Анатолій наважився увійти. Ступав обережно, щоб не порушити зосередженості, не сполохати цінних думок.
Увійшов, зупинився посеред кімнати, несміливо привітався. У відповідь — ані пари з вуст. І лише тоді, придивившись уважно, Зозуляк збагнув, що всі в тому кабінеті сплять. Сплять солодко, міцно, в найнесподіваніших химерних позах. Хто над свіжим номером «Перця», хто з телефонною трубкою біля вуха. Одна співробітниця навіть з шитвом у руках закуняла.
Аж злякався Зозуляк. Чув, звичайно, вираз: «Сплять на роботі». Тільки здавався він йому перебільшенням. До нього вдавалися, коли хотіли сказати, що хтось погано робить свою справу. А щоб отак усі зразу дозволили собі посеред білого дня колективний післяобідній спочинок — на таке Зозуляк не сподівався.
Звичайно, людина з більшим досвідом менше б дивувалася. Може, якийсь старший контролер і зовсім нічого незвичайного в цьому колективному сні не побачив би. А Зозуляк занервував, забігав, захвилювався, почав обходити всі службові приміщення і скрізь знаходив співробітників, які давали хропака.
Так добився Анатолій аж до кабінету начальника «Ремпостачу». У приймальні за секретарським столиком солодко спала симпатична дівчина. Крізь сон щось шепотіла, всміхалася і тому виглядала особливо ніжною і лагідною. Аж не вірилося, що це грізна господиня приймальні самого начальника.
Вражений її ніжністю і лагідністю, зупинився Анатолій, задивився, замріявся і… все зрозумів. Зрозумів, що саме про таку чарівну принцесу давно мріяв, що без неї далі не може жити й не житиме. Якби не службовий обов’язок, вже б і не відійшов од дівчини своєї мрії. Та обов’язок кликав його далі.
Довелося переступити поріг кабінету начальника «Реміюстачу» і переконатися в найстрашнішому. Начальник теж спав, обклавшись паперами. Скривився сердито, чимось незадоволений, і заснув.
«Не повірять мені, — тоскно подумав Зозуляк. — Ніхто не повірить. На кпини візьмуть. Скажуть: вигадав, такого бути не може. А чим я доведу? Та ніхто мої химерні свідчення не перевірятиме».
Він вийшов до приймальні й знову замилувався сплячою красунею. Її вигляд відвернув Анатолія від сумних думок, нагадав про весну, про кохання, про незвідане щасливе майбутнє. А відтак не втримався він, перехилився через невеличкий секретарський столик й ніжно поцілував дівчину.
Та одразу розплющила очі, подивилася дещо здивовано довкола. Побачила Анатолія і всміхнулася йому лагідно, бо він їй теж сподобався.
— Я, здається, трохи замріялась, — сказала дівчина. — Ви до Григорія Спиридоновича? Григорій Спиридонович просив його не турбувати. Заходьте іншим разом. Неодмінно заходьте.
Її прохання Зозуляк зрозумів правильно: він їй подобається, вона його хоче бачити. Це додало хлопцеві сміливості. Анатолій щиросердо виклав їй усе.
Хто він такий, для чого посланий і що побачив у конторі.
Дівчина трохи здивувалася, зазирнула до кабінету Григорія Спиридоновича і тільки тоді нарешті все пригадала.
— Приходив тут уранці один капосний стариган з позаплановою заявкою на ремонт і постачання. Григорій Спиридонович, звісна річ, відмовив йому, бо ми ж, як відомо, нічого не ремонтуємо й нічого не постачаємо. А той стариган і прошамкотів: «Я вам зроблю. Ви не знаєте, на що я здатний. Над вами все місто сміятиметься. Зачарую — і спатимете, поки вас не збудять контролери». Сказав і зник, наче крізь землю провалився. І, виявляється, не збрехав — зачарував-таки.
— Що ж будемо робити? — поцікавився Зозуляк.
— Треба збудити контору. Це тільки ви зможете зробити. Без контролера тут не обійдешся. Такі вже міцні чари в того діда.
— А як я маю будити?
— Мене ж збудили. До речі, як це вам вдалося?
Анатолій почервонів, став ховати від неї очі. Та дівчина наполягала, і він змушений був сказати правду.