Дошкуляв ще й Жора Шмот, що мав доступ на поверх. Входив до кого міг із своїми улесливими послугами та пропозиціями. Мав успіх у Кеслера, що, мабуть, і надихнуло його заговорити і з оберштурмбанфюрером, скоса позираючи при цьому на вродливу фрейлейн.
Тоді побуряковілий Хейніш гримнув на нього — здмухнув його з поверху, як порошинку.
— Покидьок! — Але, подумавши, додав: — Та за певних обставин у дечому, мабуть, може бути корисний.
— О, так! — гаряче підхопив Кеслер. — Першорядний інформатор!
— Звідки знаєте? — глянув на нього Хейніш.
— Маю звичку спершу знайомитися з досьє тих осіб, з котрими якось мушу спілкуватись. І найбільше мене приваблюють вади.
— Які ж це?
— Різні. Чи ласий суб’єкт на хабарі? Чи можна купити його якимось іншим способом? Чи балакучий, чи лоскочуть його пиху лестощі, чи схильний до еротичних розваг? Чи не приховує якихось негарних фактів із свого минулого? Чи піддатливий на шантаж? Чи є у нього якісь захоплення, скажімо, рибальство, колекціонування? І таке інше…
— Непогано! — оцінив Хейніш. — І про що ж ви дізналися з досьє цього нікчеми?
— До війни — дрібний спекулянт, квартирний злодій. Був спійманий і ув’язнений. З початком війни попросився на фронт, мовляв, кров’ю ворогів спокутувати провину. Прохання задовольнили. Перебіг до нас. Охоче погодився співробітничати. Тут, у Ставрополі, виявився дуже корисним як місцевий мешканець. Виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Активно сприяє знешкодженню у місті підривних і нелояльних елементів. У місцевій поліції про нього склалася вельми позитивна думка як про спритного і корисного інформатора. Готель — прикриття за протекцією поліції. Винагороду бере виключно готівкою в рейхсмарках. Завбачливий! Можливо, він пригодиться й нам?
— З таким яскравим біографічним хвостом? — зневажливо спитав Хейніш.
Кеслер знітився, закліпав очима:
— Маєте рацію, пане оберштурмбанфюрер! Я на це якось не зважив… На нелегальному становищі він завалиться вмить.
…Про ту розмову міркувала гарненька фрейлейн, коли йшла за даною про всяк випадок Марковим адресою у цьому місті. Йшла на першу зустріч. З ким — невідомо. Перше контактування часто таїть смертельну небезпеку: про паролі може дізнатися й ворог… Від тих думок фрейлейн відволікала себе іншими.
«На нелегальному становищі…» «Завалиться вмить…»
Про що йшлося? Надто схоже на підготовку агентурної мережі в тилу Червоної Армії. Необхідно доповісти першочергово…
Відволікала, але тривожні думки поверталися: раптом явка провалена і там засідка?
Та годі! Поновити зв’язок з Центром необхідно.
Розділ 4
ГЕНЕРАЛА РОГОВЦЕВА ЦІКАВИТЬ СТАВРОПОЛЬ
Генерал навстіж одчинив вікно. Місто, що було в сизому інеї, давно прокинулось, можливо, й не спало — недалеко війна, лінія фронту. Орджонікідзе й понині перебувало в зоні досяжності ворожих далекобійних гармат. Налітали бомбардувальники.
Генерал Роговцев учора прибув з Тбілісі в супроводі майора Тамбуліді. Мав на меті провести оперативну нараду з працівниками управління контррозвідки фронту. Перед чекістами постали складні завдання.
Загальне становище залишалося тривожним. Суть його висловив ще 24 липня 1942 року командуючий 17-ю німецькою армією генерал-полковник Руофф, коли радянські війська залишили Ростов-на-Дону. Руофф покликав японського військового аташе, який гостював у нього, на вцілілий проліг високого мосту над широким тут Доном і змахнув рукою в бік Батайська:
«Ворота на Кавказ відчинено! Наближається час, коли німецькі війська і воїни вашого імператора зустрінуться в Індії».
Тож недарма гауптман Шеєр, історик з Берліна, приїхав сюди писати на замовлення відомства Геббельса книгу під промовистою назвою «Завоювання Індії на Кавказі». Індія — далеко, а от Туреччина — близько, десятки турецьких дивізій стоять напоготові в районах, прилеглих до радянського кордону. Туреччина, як і Японія, хоче одірвати шмат чужої землі. Чекає останнього сигналу — падіння Сталінграда!
Заохочений ілюзорними успіхами гітлерівських стратегів, турецький уряд поновив випуск пантюркістських видань — «Бозкурат» і «Чінар алти»[11]. Шпальти цих журналів одверто кличуть до війни з Радянським Союзом: «Війна — це прогрес», «Волга — це ріка, в якій століттями наші пращури напували своїх коней». Журнал «Бозкурат» вмістив карту «Великотуреччини», яка вбирала в свої кордони все Закавказзя та Середньоазіатські республіки СРСР. Військові керівники на чолі з маршалом Февзі Чакмаком і політичні пройди галасують про «священну війну».