— Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ
Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.
Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту — нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально — у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.
Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. «Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, — подумав мимохіть. — І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя — жіночою мазаниною, чоботи — масним гуталіном». Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?
Схопив телефонну трубку і суворо запитав:
— Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?
Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:
— Забарилися перекладачі. Отже…
— Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, — рішуче завершив Хейніш.
Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.
— Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…
Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.
— Що таке? — раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. — «…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…» Що ці йолопи пишуть! «…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…» Який кретин це редагує?
— Пан Шниряєв! — коротко доповів Майєр.
— Зараз же їдьмо до редакції! — Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. — Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер — нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?
— У готелі.
— Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.
Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:
— …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!
Трохи відхилила чорний прямокутник, що затуляв вікно, аби хоч кілька хвилин помилувашся денним світлом.
Надворі було безхмарно, проте блакить неба затягувалась прозорим, перламутровим серпанком, що обіцяло несталу погоду.
У двері номера тихо постукали. Шарфюрер Бергер з незадоволенням затулила світло дня чорніш картоном, вимкнула радіо і лише по тому проказала:
— Прошу!
Увійшов Віллі Майєр. Свіжопоголений, напахчений парфумами, усміхнений.
— Доброго ранку, фрейлейн! Чудово виглядаєте… На цьому чорному фоні ваша золота голівка просто вражає! Ех, нема на вас Рембрандта, — він полюбляв такі класичні контрасти.
— Вітаю вас, Віллі! Ви, як і завжди, починаєте службовий день з компліментів. Вам самому не стає від цього нудно?
— Звичка! — з удаваною легковажністю стенув плечима оберштурмфюрер. — Ви, Крістіно, виробили у мене, мов у відданого пса, безумовний рефлекс, звісно, по-людськи поміркований. А промовляти компліменти таким молодим, вродливим, зворушливо тактовним дамам — сама насолода.
— Віллі! Ви мене запаморочили!
— Уже виправляюся, фрейлейн! Тому виголошую наказ: за десять хвилин будьте напоготові, щоб супроводжувати пана Хейніша до редакції місцевої газети. Шефу не терпиться побалакати з редактором.
— Що у нього спільного з редакцією? Навіщо?