Выбрать главу

— Пане оберштумбанфюрер, — скиглив пан редактор, чоло якого зарясніло потом, — благаю… Дозвольте пояснити…

— Пояснюйте, тільки зважте, що за кожне слово брехні — у пику! Майєре, потурбуйтеся про це…

— Слухаю!

Віллі підійшов до редактора впритул, взявся кулаками в боки.

— Тільки ж не скалічте цього йолопа завчасно, — попередив Хейніш, помітивши, як люто нап’ялися у Майєра жовна.

— Усе, що скажу, легко перевірити! — верескнув Шниряєв, з острахом позираючи на показного, довготелесого Віллі. — Зараз поясню. — Шниряєв увібрав голову в плечі і втупився у Хейніша благальними очима.

— Ви багато теревените! Викладайте саму суть!

— Вам, безумовно, відомі організаційні принципи видань для місцевого населення. Таких газет виходить чимало — від «Німецької газети для Сходу» в Ризі і аж до «П’ятигорського відлуння». І що показово: зміст їх усіх разом узятих однаковий, хоч між ними пролягли величезні відстані і друкуються вони різними мовами…

— Ви ухиляєтеся!

— Присягаюся — анітрохи!.. Прошу дослухати, бо все, про що кажу, прямо стосується й моєї газети… Звідки ж ота інформаційна одноманітність? Справа проста: матеріали для місцевої преси готуються централізовано трьома пов’язаними між собою новоутвореннями рейхсміністра доктора Геббельса. Це «Прес-служба Ост», «Фотослужба Ост» та «Спецслужба інформації». Отже, ви докоряєте, — він скосив очі на Майєра і знову зіщулився, — вибачте мені, але я виходжу з існуючої реальності — ви докоряєте мені за чужу провину… Зрештою, у цьому легко переконатися, якщо є бажання…

— Ось що, пане Шниряєв, не вдавайте дурника, краще розгорнемо сьогоднішній номер вашої газети, — мовив Хейніш. — Шарфюрере Бергер, прочитайте вголос окреслене олівцем. — Він простягнув Крістіні газету, — Може, цей покидьок швидше збагне, про що йдеться, коли почує текст російською мовою.

Крістіна байдуже прочитала:

— «Тимчасові успіхи Червоної Армії не розчарували звільнене від більшовиків населення окупованих територій. Доказом цього є те, що люди охоче і добровільно виїжджають працювати до Великонімеччини…»

— Стоп! — зупинив її Хейніш і знов до Шниряєва: — Тож про які успіхи червоних мовиться? Хто дозволив вам їх пропагувати друкованим словом?

— Але ж тут нема нічого конкретного, — розгублено забубонів Шниряєв.

— Ах, вам тільки цього бракує!

— Визнаю, недогледів… Я розберуся з цим, пане оберштурмбанфюрер… Знайду винних… Певно, трапилася помилка…

— Помилка? Фрейлейн Бергер, читайте далі!

— «Лише мізерна купка збільшовичених фанатиків ухиляється від виконання наказів окупаційної влади, чинить перешкоди і намагається вести злочинний опір!..»

— Стоп! — знову підняв руку Хейніш. — Це теж помилка? Чи, може, завуальовані заклики, що розповсюджуються через вашу газету?

— Чий там підпис? — вичавив із себе редактор, який нарешті втямив, що справа повертає на зле.

— Підпису нема, — холодно повідомила Крістіна.

— А ви навіть не читаєте власну газету? — гнівно запитав Хейніш.

— Цей номер виходив без мене… — пригнічено промимрив Шниряєв. — Я виїздив до П’ятигорська… Який паразит скористався?..

— Нарешті чую розумну мову! — зазначив Хейніш. — Про згаданого вами паразита поміркуйте конкретніше.

Шарфюреру Бергер цікаво було спостерігати, як майстерно оберштурмбанфюрер здирає з редактора машкару солідності, самоповаги.

Стукіт у двері перервав її роздуми. Із-за прочинених дверей сказали:

— Перепрошую, пана оберштурмбанфюрера кличуть з СД!.. Черговий вимагає пана Хейніша негайно!.. Прошу до телефону…

— Можемо перемкнути на мій, — послужливо запропонував редактор.

— Так! — Хейніш зміряв його поглядом. З глузливою посмішкою запитав: — Хочете почути, про що йдеться?

Редактор знітився, ніяково пробурмотів:

— Я лише бажав…

— Гадаю, мова поки що не про вас! — урвав його Хейніш. — Де телефон? — І він стрімко вийшов з кабінету.

Шниряєв розгублено поглянув на Майєра і Бергер, важко зітхнув і повів, як і належить гостинному господареві, «світську» розмову:

— Чаю, кави? Ні то й ні.— Силувано пожартував: — Моє діло — запропонувати, ваше — відмовитись. — Гречно звернувся до Крістіни: — Фрейлейн дозволить запалити?

— Прошу.

— Красно дякую!

Витяг пачку «Біломору», чирконув сірником, жадібно затягся — хотів угамувати нерви.

— Звідки у вас радянські цигарки? — спитав Майєр.