— Чому ж поряд з ними на стіні й ваша фотокартка? — не приховуючи огиди, спитав Хейніш. — Ви теж належите до світових величин?
От тобі й усміхнений Хейніш — приберіг на кінець розмови ефектний фінал, хоча зразу звернув увагу на портрети. Це був нищівний удар, який у пересічного лакузи відібрав би мову, уклав би на підлозі, поставив на коліна. Шниряєв виявився міцнішим. Він лише помітно зблід, але не розгубився. Рвучко повернувся до стіни, зірвав власний портрет, мовчки пошматував його вздовж і впоперек, кинув на підлогу, зачовгав по ньому чобітьми і лише тоді гарячково спитав:
— Ви задоволені, пане оберштурмбанфюрер?
Хейніш схвально крутонув головою і несподівано зареготав:
— Ви починаєте мені подобатись, пане Шниряєв! Рішучість і дія — ось що я найбільше ціную. Сподіваюся, що так само рішуче ви покінчите й з іншим мотлохом у редакції.
— Обов’язково, пане оберштурмбанфюрер!
— Перевірю.
Пан редактор біг за ними до самої машини. У коридорі насмілився прошепотіти Крістіні:
— Фрейлейн, молю вас усім святим, принагідно замовте слівце за мене… Адже і вам я щиро бажав зробити приємність…
Крістіна Бергер стримано нагадала:
— Але ж ви запевняли, що належите до реалістів?
— Тому й уклінно прошу… Я помітив — пан оберштурмбанфюрер прихильний до вас…
— Добре. Та з однією умовою: якщо не варнякатимете зайве, особливо про чуже майно…
— Розумію, фрейлейн. Будьте певні!
А Крістіна знову згадала про Кеслера, про його пожадливу заздрість, про його валізи з награбованим добром, з котрими він має таки забагато мороки.
…Увечері чарівна фрейлейн у формі шарфюрера СС вдруге за час перебування у Ставрополі йшла на зустріч до конспіративної квартири з бентежними думками, з тонким цигарковим аркушиком, списаним стовпчиками п’ятизначних цифр, готова до будь-яких несподіванок.
Тоді, вперше, її мучило питання: чи гаразд з явкою, чи не провалена? Йшла обачно ось цією вуличкою, тихою, між зелених чайних кущів, крізь які непросто продертися. Пригадалося, як знайшла цей непоказний одноповерховий будиночок з входом із двору і трьома вікнами на вулицю. Згадала, як спершу проминула його, не притишуючи ходи, хоч сигнал був у порядку, — третє вікно від входу з холодним тьмяним відблиском блідого скла темніло з розчахнутими навстіж віконницями.
Минула будиночок з трьома вікнами і цього разу. Мала підстави оберігатися.
Тоді, минулої зустрічі, вона енергійно постукала, як людина, якій нема чого критися, і на звичне запитання: «Хто?» — коротко й вимогливо відрубала: «Гестапо!»— хоч усвідомлювала, наскільки це неймовірно в її ситуації, бо здоровані з таємної поліції не промовляють дівочими голосами. Тиша. Шарудіння. Зарипів засув, брязкнула клямка. Двері прочинилися. Не навстіж. Рівно на стільки, щоб з’явилася рука з каганцем і похмуре обличчя господаря, зморшкувате та горбоносе, освітлене знизу тремтливим вогником, від чого очі на ньому запали в глибоку темінь. Лише коли обмінялися паролем, двері відчинилися.
Господар квартири Астан Мірза-Хатагов виявився чоловіком вже непризовного віку навіть за умов війни. Але, як і більшість горян, ще був далекий від скарг на старечі недуги. Високий, ставний, рухливий. У темряві, що згладжувала зморшки і молодила обличчя, скидався на людину середнього віку, треновану й повносилу. А втім, ні — зовсім сиві вуса зраджували. Залишившись боротися з ворогом у підпіллі, спромігся забезпечити себе чудовим легальним прикриттям — працював пакувальником ставропольської філії зондеркоманди «Кюнсберг», через що мав певні побутові пільги і надійний аусвайс-посвідчення. З перебазуванням до Ставрополя й штабу зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом роботи побільшало, але поширшали й можливості. Усе це створювало непогані умови для порівняно легкого контактування з іншими членами їхньої наглухо законспірованої, нечисленної підпільної групи. Тому й виконував у ній функції зв’язкового. Та от біда: від початку окупації група не мала рації — прямого й безпосереднього зв’язку з зафронтовим керівництвом, що було конче необхідно для Крістіни.
Проте фрейлейн Бергер завбачила й цей прикрий для неї варіант. А поки що знайомилася з господарем, розмовляючи про менш суттєве. їй подобався старий Астан неквапною діловитістю і навіть несподіваним відкриттям — Мірза-Хатагов був першою людиною з усіх, кого зустрічала вона, цілком задоволеною тим, що залишилася «під німцем».