— Навпаки! Я радий дізнатися про батька хоча б у такий спосіб. Від початку війни я не мав про нього жодної вістки.
— Зрозуміло, він вас оберігав… Він все робив, щоб виховати з вас гуманну людину, яка захищала б інтереси німецького народу, і ви поділяли погляди батька… І зараз ви своїми поглядами і поведінкою не такий, як всі інші есесівці, — не берете, наприклад, участі в каральних акціях, коротко кажучи, намагаєтесь стати осторонь…
— Для вас це має якесь значення? — спитав Майєр.
— Безумовно. Інакше ми б з вами не розмовляли. З катами у нас інша мова.
Віллі, глянувши у вічі Маркову, мовив з гіркотою:
— Ближче до діла, пане гауптман! Хочете зробити з мене російського шпигуна?
— «Зробити шпигуна», — повторив за ним Марков. — Невже ви нічого не зрозуміли? Ми хочемо мати в вашій особі ще одного соратника у боротьбі з фашизмом. Не з німецьким народом, а з фашизмом, який перетворив вашу країну у найбільшу в світі катівню, в душогубку, в яких би аспектах це поняття не брати. Отак буде точніше! Ваш батько це давно збагнув. А ви?..
Марков усвідомлював, що мусить переживати людина в такі критичні хвилини, на зламі свого життя. Може злякатися і погодитись на все. Але ляк — поганий помічник у розвідницькій праці… Або замкнутися в собі, мовчки ідучи до фатального кінця. Може вдатися до відчайдушної спроби вирватися з пастки і впасти трупом у нерівній борні.
А Віллі Майєр розмовляв, до того ж порівняно спокійно, тримався сміливо, правда, деяка пригніченість вчувалася.
Хоча, якщо вдуматися, все це непогано лягло в той психологічний малюнок, який склався про нього, в той малюнок, що випливає з подвійності його внутрішнього існування, — Майєра і Крамера, двох непримиренних антагоністів. Майєр — ретельний служака СД, Крамер — син антифашиста, німецького революціонера. І зараз настала в його житті та година, коли мусило вирішитись, хто в його душі переможе — ворог Майєр чи соратник Крамер?
— Ви певні, що я працюватиму на вас? — визивно запитав Віллі.
— Знову за своє! — з легким докором мовив Марков. — Не на нас, а з нами! В ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я майбутнього Німеччини, в ім’я звільнення з неволі народів Європи! Хіба цього мало?
Майєр підняв голову і твердо мовив, звертаючись до Маркова:
— Буду з вами відвертим.
— Іншого й не чекаємо, — сказав той. — Інше зайве.
— Так от! Всі мої помисли і поведінка, про які ви знаєте, свідомі, а не були під впливом якогось випадкового настрою.
— Це ми зрозуміли, — зазначив Марков.
— Мене з відомих вам причин не могла задурманити націонал-соціалістська демагогія, а зараз, в ході війни, я ще більше зрозумів, яку біду несе людству фашизм. Миролюбиві німці не підтримують Гітлера, і я переконався, що фюрер веде Німеччину до катастрофи. Тому тривалий час я шукав спільників для можливої боротьби з фашистською пошестю. Однак розшукував їх виключно серед співвітчизників. І не знаходив. У тому середовищі, в якому я служу, мені жодного разу не зустрілася гідна довіри людина. Що ж вийшло? Таку людину я знайшов у вашій особі. Це дуже важливо — відчувати, що ти не один. Тому я — з вами!
Він на мить замовк і по хвильці додав:
— Моє рішення виважене і остаточне. Маю прохання: чи можете ви повідомити про це мого батька?
Марков теж на мить завагався, але відповів щиро:
— На жаль, робити такі обіцянки не маю повноважень. Але передати кому слід ваше прохання зможу.
— Дякую й за це! — зронив Віллі Майєр. — А тепер як мені бути далі? — спитав.
— Ви повернетесь до Хейніша з нашим завданням…
— З завданням боротися проти фашизму? — не втримався Майєр.
— Так, з завданням боротися за вільну Німеччину, без Гітлера.
— Для однієї людини це завдання — непосильне…
— Отож! Коли йдеться про одну людину… А ви не один… І коли вже так нуртує це питання, то можу сказати, що ви вже з півроку плідно допомагаєте нам у боротьбі проти гітлерівської Німеччини.
— Якщо це жарт, то невдалий.
— А мені не до жартів! У розмові з вами я оперую виключно доказовими фактами.
— Тоді я вас не розумію…
Марков звернувся до вартового, що стояв у дверях:
— Покличте фрейлейн.
Віллі подумав про те, що трапилось цього вечора, і почав аналізувати. Його охопив якийсь химерний стан. Ніби все було або принаймні видавалося штучним, нереальним. Він зрозумів, що мав би злякатися чи хоч розгубитися, але не відчув у собі ні ляку, ані бентеги. Ніби всі вечірні пригоди трапилися не з ним, а він тільки дізнався про них і виявив цікавість. Звідки у нього ця байдужість до самого себе? Втомила війна? Мабуть, так. Втомила смерть, що обезцінила людські емоції і саме життя людини. Смерть щодня, як щось звичайне і буденне, збирала з людей свою жахну данину…