— Яволь! — мимоволі підтягнувся Майєр.
— І останнє: чи бажаєте обрати собі псевдонім?
— Як вас розуміти? — запигав Віллі і пояснив, що має на думці: —У нас в таких випадках відбирають письмове зобов’язання про співробітництво…
По лиці Маркова пробігла усмішка.
— Тож як з псевдонімом?
— В ім’я перемоги хай буде Ніка[15], — не вагаючись, обрав Майєр.
— Погоджено — Ніка! Ну що ж, на цьому — край. Час нашої зустрічі вичерпався. Прошу, візьміть свою зброю.
Коли Віллі з Крістіною у супроводі Віта поверталися до готелю, Віллі, ще не знаходячи доладних слів до Крістіни, пробурчав безвідносно:
— Усе ж повної довіри до мене у вас нема…
— З чого цей сумнів, Віллі? — звела на нього очі Крістіна.
— Гауптман повернув мені пістолет без обойми. Невже боявся, що стрілятиму? І це після всього, що відбулося!..
— Ах, Віллі! — заперечила вона. — Ваш докір — на мою адресу. Я теж схвильована і просто забула… Ось ваша обойма, візьміть її.
Мало не навпомацки, слово до слова, торували вони нові стежки одне до одного.
Розділ 10
КЕСЛЕРОВІ ТЕЛЕФОНУЄ СМЕРТЬ
Іноді життєва стихія підтасовує такі обставини, що не дають часу на тривалі роздуми або зволікання і примушують людину, якщо вона сповнена рішучості, кинутися у вир подій. Трапляється небезпека, котра змушує забути про обачливість. І тоді кожна мить важить чиїмось життям.
Саме такий іспит доля приготувала Віллі Майєру і почала випробовувати його міць прямо зранку наступного дня. Від куцих щедрот долі він тільки й мав передиху— ніч майже без сну.
Втім, він з’явився на службу добре виголений, підтягнутий, зібраний. Зайняв своє звичне місце на телефонах у приймальні до кабінету Хейніша, замкненого до повернення господаря. Це мало трапитися завтра, а сьогодні оберштурмфюрер Віллі Майєр службово ще підлягав слідчому Кеслеру, чий кабінет був по коридору навпроти.
І хоч Майєр приступив до виконання службових обов’язків за півгодини до належного часу (в номері, на самоті, йому не сиділося), доля не зволікала жодної хвилини.
Він ще вішав плащ й кашкета, коли до приймальні, гупаючи забрьоханими чобітьми, в теплому мотоциклетному комбінезоні, з туго напханою планшеткою і міцною валізкою, товстошкірою і окутою сталевими обручами на замочках, ввалився заморений далекими мандрами обер-лейтенант Франц Рейніке. Той самий Рейніке, котрого кілька днів тому відрядив пан Кеслер з певним дорученням. Слідчий, коли мав таку змогу, завжди віддавав перевагу ретельному обер-лейтенантові перед іншими підлеглими. Рейніке не відзначався розумом, але був по-спортивному витриманий і неухильно виконував будь-які розпорядження, якщо йому їх викладали точно і ясно: взяти те і оте, з’ясувати про отаке у таких-то, розстріляти за списком о такій годині… Отже, ранкова поява Рейніке свідчила, що діло зроблено, і невтомний обер-лейтенант жадає нових розпоряджень будь-якої складності і терміновості.
— Радий бачити тебе, Франце, — привітно сказав Майєр. — Сідай! Начальства ще нема. Доведеться понудьгувати зі мною.
— Жартуєш? — озвався Франц. — Ти і нудьга — поняття несумісні!
— Франце, змилуйся наді мною! — молитовно склав руки Віллі. — Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.
Обидва приязно засміялися.
— Що у нас нового, Віллі? — запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.
— У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?
— Звичайно! — самовдоволено відповів Рейніке. — У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.
— Стривай, — удав здивованого Майєр, — ти сказав у справі Мюллера?
— Авжеж.
— Її ж закрито і списано в архів.
— Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?
— А що граф?
— Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.
— Яке ж це відношення має до вбивства?
— Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного «вальтера». Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.