— Пане Майєр? — зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.
— Ось моє посвідчення.
— Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.
— Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! — доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.
— Хайль Гітлер! — викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.
— Хайль! — відповів Майєр.
Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію. Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.
Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:
— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?
— Вважаю зайвий розголос непотрібним.
— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?
— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.
— Прізвище?
— Кеслер!
— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. — Сідайте, пане…
Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.
— Майєр! — похапливо підказав Віллі.
— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?
— Слідчий Кеслер!
— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?
— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.
Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:
— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.
Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:
— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.
— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?
— Барона фон Макензена він дослівно обізвав «фон Злодій».
— Крім вас, хтось чув?
— Так точно!
— Чудово! Хто?
— Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.
— Надійний чоловік?
— Це жінка. Правдива.
— Чудово, чудово, — промимрив у задумі.— Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.
Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:
— Так точно!
— А ця жінка… як її?
— Фрейлейн Бергер.
— Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?
— На вищому рівні,— переконано запевнив Віллі.— її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.
— Чудово, — промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.
Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом («З такими очима не брешуть!» — ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то — терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.
— Яке звання у Кеслера? — нараз запитав він.
— Молодший урядовий радник, — відкарбував Майєр.
— Чудово! — звично процідив Краллерт з кислим виразом.
«Що робити, що ж вдіяти? — думав він. — Але — спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики — з дурного, прямолінійного розуму. А ще — аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента — це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього — катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, — гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…»