Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: «І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…»
— Як ви гадаєте, — запитав він, — приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?
Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…
— Якщо у нагальній службовій справі, мусить, — чітко відповів Майєр.
— Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?
— Безумовно!
— Але чи приїде сам Кеслер?
— Неодмінно. Інакше…
— Що — інакше?
— Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…
— Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?
— Повністю.
— Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.
Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:
— З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.
Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:
— Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ — готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі «Кюнсберг». Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування — порядок є порядок… Що? Коли? Домовились — за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!
Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:
— Цей Кеслер — викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні. Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?
— У групі Хейніша.
— Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?
— Жодних.
— Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?
— Будьте певні!
— Можливо, я вам ще зателефоную.
— Чекатиму у себе невідлучно.
— До зустрічі.
Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:
— За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.
— Прошу до цієї кімнати, — негайно вирішив черговий. — Там ніхто не заважатиме.
За кілька секунд Віллі уже розмовляв:
— Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу «Кюнсберг».
— Що ви там робите, Віллі?
— Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.
— А що скоїлося? — У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.
— Можу повідомити лише особисто.
— Це так серйозно, Віллі?
— Надзвичайно!
— Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.
— Я це знаю! Тому й телефоную.
— Он воно що… Зачекайте мене у штабі.
— Не зможу.
— Чому?
— Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.
— Що ви пропонуєте?
— Зустрітися на шляху. Без свідків.
— Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…
— Ніякого водія! — застеріг Майєр. — Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!
— Ви мене лякаєте, Віллі,— завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.— Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…
Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.
— Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! — притишив він голос.
— Та що, зрештою, сталося? — захвилювався Кеслер.