— Слухаюсь! — вмить спалахнув ревний Франц.
— Я До ваших послуг, пане зондерфюрер!
— Давайте трохи відійдемо вбік від цього смороду, — запропонував Краллерт.
— Охоче, пане зондерфюрер.
Майєр розумів, що Краллерт хоче йому сказати щось таке, чого не хотів би, щоб чули інші… Він не помилився.
— Хочу з вами приватно порадитись, — одразу почав Краллерт. — Як на вашу думку, чи варто згадувати нашу ранкову зустріч? Адже покійник виїхав за моїм проханням. Спливуть і ваші свідчення проти нього. Зрозумійте мене вірно: у декого… гм… з нелояльних, скажемо так… можуть виникнути абсолютно безглузді припущення, а то й злісні інсинуації. А ви, пане Майєр, як я з приємністю переконався, людина з головою. Що скажете?
Майєр відповів з дипломатичною обережністю:
— У стародавніх римлян був непоганий на такі випадки принцип: про покійних згадувати добре або не казати нічого.
— Чудово! Розумні люди — ці стародавні греки, — похвально похитав головою Краллерт.
— Римляни…
— Байдуже хто — головне розумні: герою — похвала, нікчемі — мовчання. І нам зараз теж не варто нехтувати цим мудрим принципом…
— Цілком поділяю вашу думку, пане зондерфюрер! Тим більше, що справа втратила будь-який практичний сенс.
— Слушно!
— Пане зондерфюрер! — долинув до них схвильований голос. — Погляньте, що знайдено!
— Що там іще? — невдоволено озвався Краллерт.
— Золото! — почули вичерпне пояснення.
— Золото? — Краллерт враз прискорив кроки.
Це магічне слово потягло всіх до машини. Настав зручний момент, щоб зронити серед уламків ключі Ке-слера, і Майєр негайно ним скористався.
Але золото було не в машині. Свій скарб небіжчик носив на собі. Усі присутні, в тому числі й солдати, вже скупчилися навколо покійного, вдивляючись в безцінне намисто із давніх монет. Лікар розстебнув обгорілий мундир Кеслера, а у нього на шийному гайтані… «Ідіот!»— певно, не один подумав про недоумка-лікаря, який замість нишком поцупити цей скарб — на нього ж ніхто й не дивився! — зчинив галас: «Золото, золото!..» Тепер скарб не дістанеться нікому. Тільки й лишається, що кинути на нього останній погляд.
— Звідки ж це у нього? — з професійною жадібністю промимрив обізнаний на цінностях Краллерт.
— Здається, я знаю! — твердо мовив Майєр.
— Цікаво, — звів на нього очі Краллерт.
— Позавчора вночі у себе дома був убитий фольксдойче, перекладач місцевої газети. Він мав це намисто. Це його власність!
— Як же воно опинилося у Кеслера? Невже привласнив, не здав представникові рейхсбанку, як належить?
— Річ у тім, що під час обшуку на місці злочину намиста не було.
— Хто веде слідство?
— Уже — вів… Пан Кеслер узяв слідство на себе, хоч злочин мав чисто кримінальний характер — з метою вульгарного пограбування.
— Чому ж не втрутилася поліція?
— Пан Кеслер відкинув факт існування намиста і кваліфікував злочин як політичне вбивство, як чергову терористичну акцію місцевих бандитів.
— Пане Майєр, — поважно проказав Краллерт, — ваш коментар освітив усю справу. Висновки зробити неважко — вони на поверхні… Ви чули, панове? Погляньте на цього Кеслера, якого ми ще кілька хвилин тому так жаліли… Цей покидьок — злодюга і вбивця! Він ганебно заплямував офіцерський мундир! — Зондерфюрер вже забув про так гаряче схвалений ним староримський принцип. — Це ж до якого морального падіння треба дійти, щоб підняти руку на свого співвітчизника! І де? На фронті.
Краллерт передихнув, але ще не завершив своїх високопатріотичних сентенцій, які проголошував з явною насолодою:
— Цьому покидьку не пощастило — його спіткала смерть. Воістину, це небесна кара! Чи уявляєте ви, як вищала б і що брехала б ця свиня, якби потрапила на суд честі СС?
Офіційну версію щодо обставин загибелі слідчого Кеслера було виголошено. І досить авторитетно.
На зворотному шляху Рейніке, що гордовито віз детальний рапорт, осяяний «золотою» приключкою, сказав:
— Тепер я розумію, чому Кеслер ганяв мене до Новоазовська.
— Чому ж? — насторожився Майєр, що вкотре за день сів за кермо.
— Бо я одразу б про все догадався. — Істина ця після промови Краллерта була для Рейніке цілком очевидною. — Кому як, а Кеслерові були добре відомі мій лисячий нюх і бульдожа хватка. Зі мною не до жартів!
— Світла у тебе голова, Франце, — охоче підхопив цю несподівану розмову Майєр, бо вона давала йому змогу поставити останню крапку. — Тепер і я розумію, чому Кеслер не зареєстрував у мене привезені тобою документи, а потім спалив їх. Неприємна історійка…