«Привиди» оберштурмбанфюрера Хейніша… Ті, що мов отруйні змії, принишкли в сейфі… Як до них дістатися, щоб потім, коли вони виповзуть на люди, впізнати і знешкодити? Практично — неможливо. Сейф був неприступний. Марков забезпечив Крістіну мініатюрним фотоапаратом «Мінокс» і надчутливою плівкою… Цієї ночі все мусить вирішитися. Іншої нагоди не буде…
Шансів на успіх було чимало. Стався щасливий для неї випадок. Але чи так? Хіба вона весь час не шукала найменшої можливості для виконання завдання?
А сприяв Крістіні, сам того не відаючи, власник складського приміщення, утвореного з номера 74-го, зондерфюрер доктор Конрад-Уго фон Готенхауз, радник з економічних питань адміністративно-територіального штабу «К» («Кавказ»).
Це сталося вчора.
Як завжди несподівано, він нагрянув з цілою пакувальною бригадою з полонених. Звісно, під есесівською охороною. За якихось дві години численні «сувеніри», «дарунки на згадку про…» і «вияви щирої вдячності» були дбайливо запаковані до контейнерних ящиків, залишалося їх тільки повантажити, що, безумовно, й буде зроблено, коли гер Готенхауз тікатиме: в ешелонах з награбованим, краденим і демонтованим, які він гнав до Німеччини, знайдеться місце і для його «дріб’язку»…
Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.
Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.
— Якщо пропаде хоч цвях, — суворо попередив базарного колегу, — повішу на гаку замість люстри!
А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.
Назустріч ішов патруль.
Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.
Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.
— «Мінокс». Плівкою заряджено.
— Дякую, Віллі.
Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить — дублювати можна.
— Чи не буде затримки з ключем? — спитав Віллі.
Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:
— І коли ви встигли?
Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.
Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку — це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля — офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, — чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її — значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.
— Віт, у двір! — прошепотіла і відпустила поводок.
Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.
Вийшов Хатагов.
— Що трапилось?
— Ти що, не бачиш? — Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. — За собакою зайшла! Зірвався з повідка! — сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.
Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:
— Зліпок. Потрібен ключ…
— На коли?
— Операція завтра ввечері.
— Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.
— Де і у кого я візьму ключ?
Хатагов задумався.