Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що в хаті з двох кімнат І кухні розмістиш? Довелося у присадибному садочку поставити палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.
Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах вони шукали загиблих родичів серед тисяч трупів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні акції проти дітей, яких вбивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — «обезлюднення життєвого простору».
Черговий зустрів Матвія Івановича рапортом:
— Товаришу генерал-майор, розміщення всіх служб завершено. Налагоджено зв’язок зі штабом фронту.
— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у прочинені лейтенантом двері.
Тут, у кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги.
Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали:
— Прошу!
— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів усе той же черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили до нас якогось старигана. Запевняє, що має важливі вісті. Каже, що вони адресовані вам особисто.
— Де він?
— Тут, за дверима.
— Передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.
— Слухаюсь!
Двері тихо, але щільно зачинилися.
…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом зморщок. У старому, заяложеному до лиску кожусі, з-під якого ще виглядав і ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях.
— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив «танцювати від печі».
— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.
— У якій справі?
— Секрет.
— Як вас звати?
— Я Астан Мірза-Хатагов.
— Генерал Роговцев доручив розібратися в вашій справі мені.
— А де він сам?
— Отут, за дверима.
— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!
— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.
— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.
З того, як він це виголосив, відчувалося, що ці лаконічні речення лунали неоднораз.
— Далеченько йшли…
— Треба! — статечно пояснив старий.
«Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертий…»
— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.
Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.
— Заходьте, шановний, заходьте! — У дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого Астана.
Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: «Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А у тебе що? Дві медальки!
— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.
Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його поверх генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і сів поряд.
Він знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді і з гідністю мовив:
— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.
Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора.
— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запільний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.
— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте.
Старий почав здалеку:
— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через ріки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас наздогнав.
«Тут нас наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…»
— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив старий своєї. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї,— старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.