— Обставини.
— А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…
— Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?
— Анітрохи…
— Тим краще!
Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою «власні голови» стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво — з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.
— Оповім я вам цікаву побутову історійку, — спроквола мовив Майєр. — Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.
Крістіна старалася не пропустити жодного слова.
— У нього була наречена на ім’я Ельза, — вів далі Майєр. — Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції — Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки «Мартель» і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк? Хіба що вишуканою зброєю… І от Мюллер роздобув гарненького «вальтера», завбільшки з іграшковий сувенірний пістолет. Він би чудово пасував до венеціанського дзеркальця і флакончика «Шанель» в супермодній сумочці з мавпячої шкіри! Зразковий сувенір з фронту!.. Того фатального для Мюллера вечора подарунковий «вальтер» був при ньому. Я бачив його на власні очі — обер-лейтенант зі мною радився…
«Чому Віллі завів мову про пістолет? — гарячково подумала Крістіна. — Невже це — провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її «засвітили», навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто — щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: «Мата Харі[8] загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти». І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?
І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:
— Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з «вальтера» отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому «комусь» зараз дуже небезпечно…
Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.
Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер — таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…
— Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, — того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, — п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального — до пошуків жінки з особливою прикметою — вродою.
І Крістіні мимоволі пригадалися слова оберштурмбанфюрера Хейніша: «Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних». А Віллі таки дотримує слова про дещо нагадати…
— Чому ж свого часу, — з сухою іронією запитала Крістіна, — ви не доповіли про свої логічні вправи з домішкою психологічних екскурсів панові Хейнішу? Такі цікаві фантазії, та ще з банальною розв’язкою…
По обличчю Майєра майнула і одразу зникла поблажлива усмішка. Мовив суворо:
8