Погляди Скоропадського на статус України були підсилені позицією західних союзників, які рішуче противилися незалежності Української держави. Скоропадський зрозумів це уже в січні 1918 року, під час розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при уряді Української Народної Республіки і шефом французької місії в Україні. Розмова точилася довкола стабілізації ситуації в Україні, яку Скоропадський, розмірковуючи над можливістю встановлення військової диктатури в Україні без повалення Української Центральної Ради, задумував здійснити при французькій підтримці і за допомогою українсько-польсько-чеського військового союзу.[28] Переговори завершилися неуспіхом, оскільки французи, що представляли західних союзників в Україні, поставилися негативно до акту проголошення її незалежності від 22 січня 1918 року, відверто заявляючи Скоропадському, що «Антанта ніколи не визнає незалежності України»[29]. (Ця важлива теза теж пропущена в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»).[30]
Схожі результати мали й переговори між представником Скоропадського Іваном Коростовцем та представником Антанти в Яссах, які Скоропадський описав так: «У той самий час до мене прийшло кілька осіб, до яких я відчував безумовну довіру… Один з них привіз до мене певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа заявила мені (причому все це було підтверджене багатьма вагомими документами), що Антанта, а особливо Франція, котра виступає головною діяльною державою з-поміж держав Згоди в Україні, рішуче не бажає говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору самостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них»[31]. Варто додати, що за інформацією представників Скоропадського, французи в Яссах навіть не прийняли уповноваженого Українського національного союзу, який відстоював концепцію самостійної України.
Опинившись у скрутній ситуації, Скоропадський мав до вибору складну альтернативу. Перше — спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз (який планував 17 листопада 1918 року скликати Український національний конгрес) і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руїнницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був поінформований, що об'єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстання проти нього.
Інший шлях полягав у можливості не допустити до проведення згаданого Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні (точніше — кола російського офіцерства), що нараховував близько 15 тисяч чоловік, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією.
Як відомо, Скоропадський обрав друге. Таке рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге — його переконання збігалися з вимогами Антанти (як він сам пише, «ця вимога [федеративна Україна] збігалася з моїми власними поглядами»)[32]. Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.
Союзники обіцяли Скоропадському, що «уповноважений представник держав Згоди днями прибуде [в Україну], який увійде в переговори тільки за умови ясно вираженого нового курсу українського уряду»[33]. Тоді ж було повідомлено, що Еміль Енно (Неппо), здогадний представник Антанти в Південній Росії, прибуде до Києва реалізувати союзницькі плани. Наступний хід подій показав, що згадані обіцянки обернулися на марне чекання, оскільки виконані не були. Правда, негативна позиція Антанти в українському питанні не вплинула на те, що, виїхавши в еміграцію і оселившись у Берліні, Скоропадський з 1939 року поселив свого сина Данила не в Німеччині, яка на той час була впливовою (хоч і пацистськоіо) державою, а в Англії. Тому не можна вважати Скоропадського за людину виключно німецької орієнтації. Певні його вчинки засвідчують, що впродовж своєї політичної кар'єри і до кінця життя він орієнтувався швидше на західних союзників. Вибір Англії для проживання Данила зумовлювався, серед іншого, і тим, що Англія була монархічною державою, а, як відомо, Скоропадський на еміграції став українським монархістом.
Політика західних союзників, що орієнтувалася на збереження Російської імперії і тим самим заперечувала усамостійнення неросійських народів, зокрема найбільшого серед них — українського, мала фатальні наслідки для всесвітньої історії. Можна твердити, що власне ця політика спричинила перемогу більшовиків у Росії з наступним відновленням імперії в ленінсько-сталінській моделі, яка стала ще жорстокішою, агресивнішою і експансивпішою, ніж її попередниця — царська імперія. Перемога більшовизму значною мірою вплинула і на успіх у Європі фашизму й нацизму, які не лише удавано претендували на роль захисника західної цивілізації, але й організовували свої політичні та поліційпі системи за зразком більшовицької моделі.