Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920)
НА УКРАЇНІ, 1917-1918
Переднє слово
Початок року 1917-го був у моїм життю переломовим… Починаючи од цього часу, довелося мені звязати тісно мою долю з долею Українського Народу… Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чоло молодої Української Армії, на яку випали історичні завдання. Протягом часу — зкінця 1918-го до кінця 1920 року, з малою перервою, займав я посаду Начального Команданта Української Армії. А було мені тоді біля 40 років. Й був я для справи, покладеної на мене, трохи замолодий… Бракувало мені службової рутини, а головне — знання обставин і теренів, на яких й серед яких довелося мені працювати. Навколо були нові люде… Тому в своїй праці спирався я більше на вроджену інтуїцію, родинні традиції, а стимулом у всій моій праці — було непереможне бажання — зробити найбільше в неможливих умовах…
В трьох моїх головніших працях — "Українсько-Польська війна" (1918—19 рр.), "Зимовий Похід" (1919–1920 рр.) та "Рік 1920" (друга половина), мав я на увазі дати нашому суспільству звіт з моєї чинности в гідности Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА) й Командарма Армії Україської Народньої Республіки (У.Н.Р.).
Але служба моя Україні почалася уже в 1917 році. Почалася на періферії, на посадах, порівнююче, менш одповідальних. Це був час, коли на Україні все клекотіло — і коли, властиво, перспективи утримання нашої молодої Держави були більші. Мої переживання й спостереження з тих часів — дуже мені дорогі і, гадаю, не позбавлені загального інтересу.
Де-хто з рецензентів моїх споминів з року 1917-го вказуе, що в окремих місцях я описую подіі занадто стисло, схематично. Сталось це з двох причин. Поперше, багатьох людей я не міг назвати, бо вони залишись "по тім боці." По друге, головною моею працею — все-ж була високоодповідальна праця на чолі Українських Армій і їй я уважав вказаним присвятити більше уваги.
Все-ж той же рецензент[1] знаходить в моїх споминах за роки 1917—18 матеріял, який, на його думку, може служити до певної міри доповненням, а почасти й корективом до більших студій за цю добу. Бути матеріялом для історії — це завдання кождих споминів. I коли моя праця хоч в частині виконуе цю ролю, то це для мене найбільша сатисфакція…
Розділ I
Остання посада під владою Російського Тимчасового Правительства
Часи Тернопільського наступу (літо 1917) я перебував у VII армії, на чолі Лейб-Гвардії Гренадерського полку. Відомі широкому загалові своєю діяльністю в Добр-армії, — Кутепов і Слащов, були також тоді командірами полків: перший — Преображенського, а другий, здається, — Павловського. Я добре собі пригадую, що, в ролі тимчасового командіра бригади, мені довелося робити зізнання у Павловців, — там я його й бачив.
Згідно з мандатом Главковерха (Скорочене: Верховного Главнокомандуючого) Брусілова, а пізніше й за згодою 7-ої армії, я був уповноважений до українізації полку гвардії-гренадерів. Певні кроки мої в цьому напрямку дуже вороже стрінула старшина цього полку; очевидячки, були й скарги у Головну Квартиру, бо цілком для мене несподівано на мене насунулася ревізія Головної Ставки; проте Генерал, якому доручена була ця ревізія, поставився до справи совісно — його висновок був такиій, що "коли б усі полки були в такому доброму стані, то за армію можна було-б бути спокійним". Дійсно, Гв. Гренадерів (були ще гренадери армейські) не можна було пізнати — з розбещенної частини, що відмовилася вийти на перегляд Керенському, повстала знову боєва частина; страшна прірва між офіцерами й салдатами була коли не засипана зовсім, то бодай грунтовно полатана, — частина вчилася, маневрувала й взагалі відроджувала свої славні боєві чесноти.
Очевидно, що до такого хорого організму, яким став полк після "праці" відомого большевика Дзевалтовського, я не міг підійти з засобами нормальними. Треба було зовсім иншого підходу до діла; ці засоби не були зрозумілі для старшин, — через це й непорозуміння, а пізніше доноси… В тій поважній обстановці, в якій мені доводилось розпочинати працю в полку, треба було на щось спертися. Після моєї аналізи, позитивними моментами могли бути лише момент національний та відродження в полку пошани до минулих славних боввих традицій. На цих двох моментах мені пощастило за якийсь місяць привести полк до порядку, тоді як цього не повелось зробити ні мойому попередникові, генералові Ш<вецову>, — ні наступному командірові, дуже солідному полковникови М…. Першого переміг штабс-капітан Дзевалтовський, а другого — Євгенія Бош, — жидівка.
Значно пізніше, підчас мого перебування у Київі, в ролі кандидата на посаду Начальника всіх військових шкіл на Україні, до мене прибула делегація Лейб-Гренадерів, на чолі зі своїм командуючим полком, прохаючи моєї протекції перед Українським Урядом, щоб решту старшини збольшевиченого полка, з регаліями та прапором перепущено на Дон. Моє прохання задоволено й я радий був гренадерам-патріотам своєї батьківщини зробити цю малу послугу. При цій нагоді ми обмінялись спогодами про минуле — і я мав сатисфакцію вислухати вже більше справедливу й безсторонню критику моєї діяльности на чолі цього багатого боєвими традиціями, але знищеного демагогією полку.
Мені не довелося бути довго на фронті; поважні непокої в запіллі висунули на чергу питання про посилення командних кадрів у запіллі командуючими з фронту, отже на Катеринославську Округу, за згодою військового Секретаріяту, висунено мою кандидатуру. Мене особисто вже довший час тягнуло до більш означеної національної, у військовій галузі, праці. Опинитися на Катеринославщині, на дідівщині Запорожців, на чолі Катеринославської Округи, а заразом стати вже безпосередньо до організаційної праці в національному дусі, якраз відповідало моїм тодішнім мріям і через це я радо дав свою згоду.
Коли трійка гренадірських коней несла мене в запілля другої Гвардійської дивізії, я пригадав собі свій приїзд до полку та свою першу візиту до Командуючого Корпусу, генерала Май-Маєвського, цього фаворита революції. На мою доповідь Генералові, що, певно, мені не доведеться довго бути на чолі гренадерів на фронті, бо мені відомо, що генерал Брусілов зняв питання про призначення мене знов на посаду начальника групи військових старшинських шкіл, — цей черевань тяжко відітхнув, трохи посопів, а потім вирік: "Ну, я боюсь, как би етот дебют Вам не вишел боком. — Ви знаєтє, в какоє осіноє гнездо ви попадаєте?" Я відповів, що Командуючий армією, генерал Ерделі та його Начальник штабу, генерал Геруа трохи поінформовані про мою службову карієру та мою попередню службу, — вони вірять, що мені пощастить виконати й цю дразливу місію. Він нічого не сказав, але на його фізіономії я прочитав, що солідної підстави для моєї місії він не бачив.
Два місяці — червень і липень — я перебував у Гренадерів. Багато пережито в обстановці надто скомплікованій, коли, з метою відродження боєздатности військ, політичні провідники кидалися в ріжні боки: то видавали прикази відновлення кари на смерть, то її касували; то підтримували військових командірів, то, навпаки, зміняли їх і тим підривали їх авторитет. В цих обставинах знайти позитивну творчу лінію було не легко; командіри від "как прикажете" звичайно банкротували. При мойому прощальному рапорті, генерал Май-Маєвський примушений був признатися, що "дебют" мій вийшов уже не зовсім погано. Проте зазначу, що з кожною хвилею, як коні мчали мене в глибину запілля, я почував, що якийсь великий тягар спадав із моїх плечей, я почав дихати вільніше й навіть крадькома від гренадера відійшов, став і перехрестився, бо дійсно було з чого тішитися.
Розділ II
Одеса. Українізація й большевизація — осінь 1917, переходова доба. Катеринослав, Губерніяльна Рада і провідники укр. руху. Військова праця. Окр. Совіту. Виступ Корнілова
Катеринославська залога з деякими запасовими полками, котрі були розташовані в Херсоні та Миколаєві, творила одну спільну військову групу, яка була інтегральною частиною Одеської Військової округи. Тому, як то було зазначено в передмові, одержавши покищо провізоричне призначення на Катеринославщину, я з південно-західнього фронту впрост подався на Херсонщину.