Приблизно о 20-й годині до хати, де перебував оперативний відділ штабу армії, вступив начальник штабу Запорозької дивізії полковник Крат і доповів мені: "Пане отамане, прибув начальник розїзду, старшина полку Чорних Запорожців, а з ним старшина від дивізії полковника Удовиченка".
Перед тим, як закінчити цей розділ, я зазначу, що неправильно було б думати, що лише перевтома привела нас до Дністра. Коли про неї говориться, то як про те, що має льокальне значіння саме для подій 17 квітня — 5 травня. Певно, що армія, яка мала в собі досить сили, щоб стільки разів відходити вглиб України при умовах гірших, зуміла би це зробити й при добрих весняних умовах. Коли б це було потрібне, то в Командування вистарчило б сили волі, а в підлеглих здібности й відваги. Рішення на марш-прорив запало в Командування ще коло Вознесенського й переводжувано було невхильно через низку ворожих перешкод до кінця.
З погляду політичного думання Команди Армії — це відповідало вимогам спільного чину Уряду й Війська.
З погляду тактичного заслуговують на увагу такі моменти:
1. Коли, після наглого відступу Київців та армійської кінноти з-під Савчиного, на фронті зайшла явна криза, то активізм Волинців, що мали вигідне вихідне положення (флянкове), міг дуже вплинути на виправлення нашої справи; активізму цього виявлено не було. Чи не є зайвим доказом, що один лише маневр ще не розвязує справи? Навпаки — активізм Запорожців на нашому правому крилі, зі сторони Мясківки, в той час, як фронт докотився до Джуґастри, сполучено було з витривалістю гурту вояків, що угрупувалися навколо арєрґардної групи, і це рятує положення.
2. Ці бої показують, що нема положення, щоби з нього неможна було б вийти з честю, що "перетерпівий до кінця — спасен буде".
Цікаво завважити, куди кинулися частини після сполоху. Ю. Тютюнник повів Київців, а з ними ще й табор відсталих, углиб України. Інші, навпаки, або лишалися на місці, або ясно виявили намір виконувати завдання — прямувати до злуки зі своїми частинами.
Тут, на мою думку, ми маємо знову місце з прикладом, що змальовує зазначені різниці психологічних настроїв двох типів наших вояків — для одних війна є самоціль, для других — вона є засіб. На цьому й закінчую опис боїв за прорив.
5-го травня — дата, яку треба вважати за останню в історії Зимового Походу Армії У.Н.Р. Похід скінчився.
Не скоро Зимопоходники, що пізніше всі стали Лицарями Залізного Хреста, прийдуть до себе. Я певний, що ще не одному ввижається сполох, марш-маневри, бої, балки, яруги, ліси, Дніпро, хатина на постою, привітні селянські обличчя.
Стільки небезпек! Проте вони завжди стушовувалися перед другим, значно міцнішим почуттям — перебуванням на рідній землі в безпосередньому постійному дотикові з народом, що свою частку повинностей виконував охоче й цілком безкорисно й тим, так би мовити, підпирав, благословляв…
Особисто в мене він сполучається ще з придбанням сили друзів, бо ці відношення, що в мене завязалися з Зимопоходниками, у звичайні рямки вкласти неможливо. Армія придбала кадр, що, безумовно, при певних умовах, зможе бути основою правдивої військової сили; лише заздрість може не оцінити проробленої нашим козацтвом праці та не оцінити її для нашого діла.
І треба бути справедливим — вже сьогодня все, що є в Українстві живого й лицарського, оцінило цю епопею, до щасливого виконання якої прислужилася й безмірна віра козацтва в Божу справедливість — і тішиться, а значить і поділяє, з нами разом, що доля усміхнулася нам, прислужившися нашій національній справі в такій виключній ситуації.
Я вже не раз принагідно зазначав, що особисто не беру собі "пальми першенства", й тому неправильно називають мене "першим лицарем" Ордена. Але яко начальник, а через те й відповідальний, я свідчу перед усім громадянством про службу українця — старшини й козака, — бо це моє право й обовязок перед живими й мертвими.
Громадянству, що повинне стати вище від політичних комбінацій, я передаю свій звіт, без сумніву, далеко неповний — зробив, що зміг, і чекаю від нього пошани й переховання в памяті на довший час події, що міцним ланцюгом повязала листопадову руїну 1919 року з дальшими етапами збройної боротьби за Українську Державність.
Кінцеве слово
Шпенґлер твердить, що "ніхто не напише обєктивної історії, бо існує стільки історій — скільки людей; бо кожна людина — окремий світ". Наша сучасна дійсність це мені лише стверджує. Простудіюйте операцію південно-західнього фронту, що була на початках Великої Світової війни, по записках Брусилова, Щербачова та Бонч-Бруєвича, й ви побачите, оскільки Шпенґлер мав рацію. А славний маршал Жофр — переможець "Першої Марни" — старшині, що предклав йому свою працю про цю битву й у цій праці легко все розвязав, відповів так: "Ви претендуєте на те, щоби знати, що сталося на Марні; бережіть це, бо ви тримаєте в своїх руках секрет історичної ваги".
Думається, що до правди, бодай релятивної, ми наблизимося тоді, коли заслухаємо з приводу цікавіших моментів нашої боротьби представників найважливіших напрямків нашої військової думки. Моя праця має своїм завданням дати учасникам походу основну базу — так, як вона мені, яко головному командантові, уявляється. Тим самим — ця праця дасть багатьом учасникам можливість доповнити її своїми особистими спогадами, ілюструвати, а, може, в дечому зайняти свої власні позиції.
152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють. Тим, певно, треба пояснити, що та частина громадянства нашого, що призвичаїлася належно доцінювати факти, ставиться до цієї події не лише прихильно, але й з явною симпатією, коли хочете, навіть з живим пієтизмом і пошаною до всіх тих, кому пощастило взяти в цьому поході безпосередню участь.
Скінчився він щасливо, проте під час його були моменти, що тримали нашу справу майже на волосинці, — моменти, коли наш противник певний уже був своєї виграної; ці критичні моменти були різного порядку; виявлення цих моментів та окреслення їхнього значіння в загальному ході подій і являється темою цього кінцевого слова.
Першим таким гострим моментом був момент на самих початках, коли армії нашій треба було прорвати вороже кільце й вийти на ближнє запілля Київської групи московської Добрармії (операції Армії У.Н.Р. 5—15 грудня 1919 року).
То був момент критичний під усіма поглядами, бо, як відомо, й у верхах Української Армії панували дві думки: одна "за", друга — "проти" походу, і це остільки загострило ситуацію, що врешті, коли похід остаточно був вирішений, Головне Командування не внесло до нього елементу обовязковости. У даному разі було вжито методи, між іншим, уповні узаконеної військовою практикою, — заклику до чинну охочих вояків.
Відомо, що з цього права необовязковости скористалися не лише поодинокі вояки армії, але й цілі частини.
Пригадаймо ще до цього, що всього лише який з місяць перед тим ціла Галицька армія визначила собі, як вихід з положення, сепаратну угоду з командою наших противників — деникінців;
Пригадаймо також і про збройний виступ отамана Волоха супроти Уряду У.Н.Р., що ним він мав на меті привернути армію до Совітської системи, — і нам стане ясним, чому саме воякам згори не було поставлено за обовязок узяти участь у поході. Через таку постановку справи, деякі кадри армії мали перейти на територію, що по Версальському договору підпадала під впливи Антанти. Армія повстанча на власній території та деякі її кадри військовиків на території Антанти створювали Урядові певні вихідні позиції, щоб розпочати переговори з новими володарями світу.
Рішення виходить із завдання й ситуації — теза стара. Через те, щоби дати собі відчит про можливість чину, що з дати 6 грудня стає перед армією, — треба на хвилину перенестися думками до листопада року 1919, коли десятковані від тифу, фактично босі, роздягнуті й обеззброєні рештки Української Наддніпрянської Армії під сильним тисненням москалів-большевиків і москалів-деникінців змагалися відстояти собі бодай хоч який закуток Рідної Землі. Зрештою, хоч би для того, щоби дати собі відповідь: а що далі робити?