Думаю, що продовжу свою характеристику наших вояків, коли скажу ще кілька слів про другого нашого видатного партизана — отамана Гулого. Протипоставлення цих двох фігур дасть нам ще новий матеріял для наших характеристик, бо Гулий, хоч був і партизаном, якраз належав психологічно до другої групи вояків.
Спершу подам нотатку зі щоденника його начальника штабу, солідного старшини, полковника Крата. Він пише: "Гулий — бойовий російський офіцер, георгієвський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього". Додам — численні рани не знижували його запалу. У бою й, узагалі, в ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові; для нього було першим діло, а потім — власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира Запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на "Запорожжя".
Питаємося, як же ставилося Командування Армії в даних обставинах до обох цих типів вояка? Належачи психологічно до вояків, що для них війна була засобом, і будуючи на цьому елементі хребет армії — воно й не могло не віддавати належного першій групі вояків — не могло не використовувати їх в інтересах справи, оцінюючи їхню безсумнівну здібність до партизанських чинів.
У відповідному поділові бойових завдань, в уважливому ставленню до процентового відношення цього елементу до всієї маси вояцтва з одного боку, а з другого — в справедливій оцінці їхніх позитивних якостей — Начальна Команда шукала виходу.
Перехожу до наступного моменту, а саме — до боїв під Вознесенським (15–18 квітня), що ними розпочинається остання серія боїв при успішному розвязанню яких Командування надіється витворити бойову ситуацію, що наблизила нашу справу до кінцевої мети — передачі армії до розпорядимости Уряду У.Н.Р.
"Війна є продовженням політики, але іншими засобами", говорить Кляузевіц. Виходячи з цього заложення, Командування Армії весь час турбувалося про те, щоб якнайскорше віддати армію в розпорядження Уряду. Через це питання: чи час іти на зєднання, тобто на захід, чи продовжувати далі свої партизанські рейди і з весною, — не сходять у Командування з порядку денного. Щоб не бути заскоченим подіями, Командування Армії, на всякий випадок, хоче собі забезпечити новий пляцдарм і в цих цілях ще значно раніше виряжає на південь комісію — полковника Шраменка та старшину Бібіка, що незадовго перед тим приєднався до повстанчої армії. Комісія достала завдання вирушити в район Одеси, навязати там контакт із повстанчими українськими організаціями та встановити степень їхньої підготовки до повстанчих акцій.
Тепер, тут під Вознесенським, ми вже мали від цєї комісії звіт. Він не був дуже втішним: чутки про казкові склади муніції поміж німецькими колоністами виявилися перебільшеними. З другого боку, від підполковника ген. штабу Стефанова, що прибув до армії, ми мали до своєї розпорядимости деякий матеріял про те, як стояла наша справа в Забужжі. Взявши під увагу весь цей інформаційний матеріял, Командування, програвши битву під ст. Долинською, нагло вирішило розпочати рух на зєднання з Урядом У.Н.Р. Також провізорично намічається операційну лінію Вознесенське — Ананьїв — Вапнярка — Нова Ушиця.
Цікаво прослідити, як це рішення Командування в майбутньому (тільки воно фактично стане провадитися в життя) відібється на настроях армії; цитую з цього приводу з записок полковника Крата уступ зі спогадів різних авторів:
"Під Тульчином: аероплян, фронт близько. Слава!" вибухнуло з козацьких лав; полетіли вгору шапки: ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало для нас те ж чарівне значіння, як для Колюмбових моряків "земля". Всоно являлося для нас синонімом відпочинку, правильного формування, переможні бої й у результаті визволення рідної змученої Батьківщини".
Цитую далі зі споминів б. командира 28 куреня 4-ої Київської дивізії:
"Вознесенська база забезпечила нас на довго; в зброї недостатку не було, і ми мали змогу помірятися силами зі всяким противником;
крім того, багато бадьорости придавала кожному чутка, що наші вже недалеко, і ми скоро зєднаємося зі своїми".
Це пише командир, що дуже близько стояв до отамана Ю. Тютюнника.
Зовсім інакше реагував на це в своїх спогадах[81] Ю. Тютюнник. Коментарі зайві — то є непогані ілюстрації до наведеної вище аналізи про два характерні типи в нашому війську — для одного війна засіб, для других — самоціль, без неї темно, сумно, буденно, не життя, а животіння.
Вознесенський бій. По ідеї — це просто добра ілюстрація до доктрини — "Чого я хочу"… підійшли, роздивилися й схопилися з ворогом у безкомпромісовий бій.
"Подвійний нельсон[82]", що його ми врешті зручно наклали ворогові, остаточно вирішив бій на нашу користь. Після пятигодинного змагання ми змусили москалів дуже спішно очистити стацію й місто, віддати нам переправу через Буг, а зі всім тим здобути багату на зброю й військові матеріяли базу.
І тут, у цей кульмінаційний момент боротьби попереджувала військова нарада — на хуторі, під час переходу на схід від м. Вознесенського. Ситуація трагічна, всім присутнім на нараді було ясним, що день-два — і ворожі маси скинуть нас у Буг; про доцільність бою мови немає — на черзі лише — коли і як. Голоси моїх помішників поділилися — Гулий дає перевагу моментові несподіванки, Ю. Тютюнник стоїть за бій організований. У даному разі я схиляюся на його бік.
Бій за Вознесенське — це наша генеральна битва. Там було поставлено на карту все; пізніше під Вапняркою, Тульчином, біля Мясківки та Ольшанки буде теж гаряче, але цю останню серію боїв не могли ми виповісти нашим ворогам без перемоги під Вознесенським, бо саме вона дала нам переправу через Буг.
18-го квітня Буг перейдено — і тим самим опреділювалася вся наша дальша бойова чинність. Марш на Одесу, що за ним так сумує Ю. Тютюнник на останніх сторінках своєї праці про Зимовий Похід, треба гадати, не був би під поглядом стратегічним рішенням, а паліятивом, і він неминучо привів би нас до катастрофи. Стверджено, що операційну лінію нашу штаб добре продумав і в подробицях намітив влучно, бо, крім згаданих вище розвідчих даних, ми знайшли в Забужжі ще в широких розмірах повстання селян, і до нього ось-ось готова була приєднатися і, на цей раз фактично, Армія Галицька.
У боях з 21–23 квітня — навколо Ананьєва. Наша невелика армія (дивізії Запорозька й Волинська) раз-за-разом нищить три солідні відділи "особливого призначення", чим на певний час витворює в себе таку ситуацію, що дозволяла не турбуватися за наші тили.
27-го в Ободівці до Армії прилучається прекрасний кінний відділ у лічбі 600 шабель при 14 кулеметах — Галицька кінна бригада отамана Шепаровича, і в такому збільшеному стані Українська Армія бере рішучий курс на прорив червоного фронту з метою злуки з частинами військ українських, що були в районі Ямпіль — Шаргород.
Уночі з 1 на 2 травня армія завязує бій із противником на фронті від Тульчина — Вапнярка — ст. Крижопіль з метою пробити собі шлях через залізницю в районі Вапнярка — Крижопіль.
Маневр притягує противникову увагу до фронту Вапнярка-Тульчин, ворог кидає туди свіжі підсилки, що їх спішно знімає з проти-польського фронту. Надвечір армія має змогу використати пробитий шлях коло ст. Крижополя (здобули Волинці і 3-й кінний полк), і ранок 3 травня застає нас у новому угрупуванню.
Захоплення Київцями ст. Вапнярки, знищення трьох бронепотягів — ще більше упевнює нашу ситуацію для остаточного foгсетajore'у.
Хуртовини, що мені нагадувала манджурський тайфун — як не було. Вже зовсім смерком, згідно з наказом, розісланим штабом армії, тягнулися наші курені безупинним потоком по великому гостинцю, що повз Мясківку вів на Ольшанку. Але, на цей раз, колона не мала свого звичайного стройового вигляду, бо вона складалася випадково, в міру того, як частини виходили з бою. "Натовпом у вигляді колони" поспішало все живе вийти з бойовища.
82
Перший хват — атака кінноти через місто на переправу, а другий — вогонь кінно-гірського дивізіону на шляху відступу бронепотягу, чим унеможливили йому провадити далі бій. М. О-ч-П-ко.